Символічне обрамлення сорока життєтворчих енергій має і колядницька різдвяна звізда. Не випадково ці символи використовувалися в містеріях календарних свят, пов’язаних з циклічним народженням і оновленням світу.

Кодування сили має в собі і українська вишиванка, якій надавали величного змісту, вишиваючи сакральними узорами-письменами долю.

В багатьох українських казках зустрічаємося з мотивом чарівної сорочки, котру сестри-змії — носії мудрості і магії — вишивають своєму кровному братові і наказують ніколи її не знімати. Число магічних узорів, «квіток», які творять зміївни, — дванадцять: це дванадцять богатирських сил (за числом 12 — усі енергії космічного простору, всіх знаків Зодіака). І сила цього шиття неймовірно велика.              

Герой казки, одягнувши сорочку на своє тіло, стає могутнім і нездоланним, він перероджується в безсмертного витязя, що чинить суд на землі, стає володарем земного царства. І сорочка його ніколи не забруднюється, не линяє і не зношується, — вона завжди біла і ясна. Лише його зрадливій жінці вдається обдурити свого чоловіка, умовивши скинути сорочку і викравши її.

Коли сестри оживили порубаного героя, то сказали, що відновити його здоров’я і силу вони уже не зможуть, бо «Бог здоров’я тільки раз дає». А здоров’я царя — в його сорочці. Не повернувши її, герой не зможе стати таким, як був. Тому сестри наділили свого брата хитрощами і мудрістю, з допомогою яких він повернув собі сорочку: своє здоров’я і силу.

Звичайно, у казці сорочка виступає в ролі символу. Але цей символ проектується на наше повсякденне життя. Ніщо в побуті наших предків не творилося лише заради прагматичної доцільності. Кожна річ повинна була мати ще й вищу доцільність, а ця доцільність була закладена в певному символі, котрий був зрозумілий людям.

Кодування долі, добробуту притаманне звичаєвій культурі не лише українців, а у усіх древніх народів. Універсальна символіка, пов’язана із виходом на космічні енергії, присутня в побуті і культурі Єгипту, Шумеру, народів Азії, латиноамериканського континенту, її сліди знайдено в Африці, Австралії, на віддалених островах Полінезії, Океанії, на всьому індоєвропейському просторі.

Але Україна — це особливий континент прадавньої культури, бо, як свідчать історики, тут життя існувало і в часи великого льодовика. Тут збереглася безперервність традиції, мудрість виживання, кодування сили. Це земля Гіпербореїв — могутніх титанів, носіїв таємничого знання. Сьогодні їхні таємниці помалу привідкриваються завдяки розшифруванню текстів Кам’яної могили, пам’яток прадавніх курганів, вік яких — мінімум 20 тисяч літ.

 Виявляється, що світова історична наука змушена переглядати усталені хронологічні стандарти щодо давності пам’яток людства. Україна, про яку ще декілька десятків літ тому начебто на «пам’ятав» так званий «цивілізований світ», знову вийшла на світову арену вже не як відстала колонія великих імперій, а як колиска праіндоєвропейської цивілізації.

І найперше тому, що саме українці через розмаїття народної культури зберегли вихід на польову (божественну) першооснову існування матеріального світу. І, якщо говорити про вишиття на українському одязі, про орнаментальну символіку хатніх оберегів, то усі вони разом творили своєрідний енергетичний «панцир» для тіла і душі, для землі, на якій жили і творили, для всього сущого на цій землі. Творили і творять!

Тенденції сучасної етнографічної науки до вивчення народних скарбів минулого лише крізь призму їхньої матеріально-ужиткової вартості перетворюють прадавню культуру у кладовище мертвого, віджилого, і тим самим не лише констатується їхня «смерть»: свідоме чи несвідоме нав’язування думки про винятково архаїчну, музейну раритетність та неужитковість скарбів «бабусиної скрині» ще більше «умертвляє» їх у свідомості носіїв сучасної культури.

Погляд на творіння давнини «духовним» баченням розкриває ідею безсмертя, непроминущості кодів життя, закладену у прадідівській культурі, і творить проекцію у майбутнє.

Можливо, ці думки певною мірою допоможуть доторкнутися до джерел нашої божественної сили і самим стати носіями ідеї безсмертя людини, народу, нашої благословенної колиски — України на земному Полі.

ВАРВАРА РИЗИ ТКАЛА

В українців було свято вишивальниць — це день Варвари 17 грудня. На «Варвари» не можна було прати, білити чи глину місити, — тільки вишивати. У цей день дівчата збиралися разом, молилися і вишивали (чи «висівали» долю?). Адже саме в ці дні ворожили на врожай, на долю, спостерігали за погодою.

То чи не магічні замовляння «засівали» чисті дівчата на білому полотні, творячи живі послання долі? Вважалося, що Варвара «золотими нитками Ісусові ризи вишивала». А це означало, що, будучи покровителькою дівчат-вишивальниць, вона керувала їхніми намірами і руками, коли майбутні наречені вишивали сорочки своїм судженим весільні рушники, ткали та вишивали свої власні сорочки.

Ця висока настроєність з молитвою на таке просте і буденне, здавалось би, діло тільки підтверджує благоговіння і відчуття святості перед барвистим писанням на полотні.

«Варвара» — день повороту на весну: в народі казали, що «Варвара ночі урвала, а дня приточила». Упродовж трьох днів — Варвари, Сави і на Миколая в Україні колись готували кутю та узвар, а це ритуальні страви, пов’язані з поминанням. Тому вишивання у цей день було святим ритуалом, значення якого сьогодні, на жаль, уже втрачено.

Колись вишивані узори не переносилися механічно, як зараз, із чужих зразків. Кожна вишивальниця досконало володіла «мовою» орнаментального письма, відчувала енергетику кольорів, поєднувала їх зі своїми почуттями і помислами в єдине мереживо, яке мало стати оберегом як для самої себе, так і для коханого чоловіка чи дитини.

Щоб точно «закодувати» сорочку, достатньо лише чистоти намірів, любові, а оте «внутрішнє чуття», як ми називаємо свою підсвідомість, само підказує, як і що робити. Недаремно казали, що не всі жінки чи дівчата могли вишивати. Бо тим, у кого наміри чи почуття не були настроєні на «космічні струни», магія вишивання не відкривалася. Власне, вони могли хіба що чуже відшивати, а це не дозволялося робити, бо використати чийсь узір означало взяти на себе чужу долю.

Із цим застереженням не брати на себе чужого зустрічаємося у всій обрядовій культурі, зокрема у весільному обряді: на випікання короваю, який був уособленням Долі на весільному столі, брали тільки «непочату» воду. Не говоримо вже про те, що весільний одяг не позичали, до такого «перекрадання» благословень, які записуються енергетично в одязі, ніхто би не додумався.

А зараз практика брати шлюб у позиченому весільному вбранні, на жаль, стає звичною. Уявімо, що попередньо весільну сукню одягала убійниця своєї дитини, що сьогодні не є великою дивовижею. Чи варто чистій дівчині ставати перед Богом до шлюбу з таким «вельоном» на своїй голові? І заради чого руйнувати своє «поле» чужими енергіями, коли можна одягти на себе скромніше, але чистіше вбрання?

У нас є ще одне гарне і поетичне слово, котре може кинути світло на таємниці українського орнаментального письма: це слово «руна» (те саме, що луна, відлуння). «Руни» — це ще й молоді пагони, сходи, зелена поросль, руном в Україні називають суцільну овечу вовну високої якості. Відповідно слово руно служить для означення найвищої якості.

Відомий грецький міф розповідає про подорож у країну Гіпербореїв за таємничим «золотим руном». Можливо, в цьому міфі йдеться про особливий небесний покров, опіку неба, бо в українських казках та колядках часто зустрічаємося із золоторунними стадами, які символічно уособлюють зоряне небо, цілий сяючий всесвіт.

А може, аргонавти шукали якісь написи на другій стороні таємничого золотого руна?

Молоде пагіння — руно — має збірний аналог: рунь. Так само, як і самоназва українського племені звучить Русь. Зеленоруса Русь символом краси і вічного життя вважала квіти руту і ружу.

Наводимо ці архетипні слова зі звукосполученням «ру» не випадково: вони — в основі багатьох світобудовних моделей і понять (рух, круг та ін.) Слово «руна» в українському контексті як відлуння чогось дуже вартісного, безціннного (Знання?) має значно ширше символічне значення, ніж назва пісні в карело-фінських народів чи літер давньогерманського алфавіту, що зберігся переважно в скандинавів у написах на каменях та на старовинній зброї.

Чому так багато уваги приділяємо слову «руна», ведучи мову про український «космос» — орнаментальне письмо праукраїнців?

Тому, що наша вишивка — це і є таємниче рунічне письмо, «золоте руно», кожен символ якого кодував не окремий звук, а цілі образи світобудови, енергетичні поля, магічні ключі і коди.

Але давайте заглянемо за видимі виднокола знань про символічний тайнопис людства. Можливо, ця мандрівка допоможе нам краще розуміти самих себе, повніше оцінити вміст «бабусиних скринь».

Фрагменти із книжки «Код української вишивки»