Понедельник
20.11.2017
01:17



























Понедельник
20.11.2017
01:17



Авторизация

Категории раздела
Народное творчество [1]
Стихи, поэмы, прозы
Книги [0]
История [23]
Легенды [15]
Песенник [10]
Обрядник [20]
Поиск
загробный мир книга Соболев Велесов Круг поселение Дикое поле обряд Купало фото Михаил Нечай мольфар Славяне община десятник дружина князь копное право род сотник староста 1984 авиация контроль россия слежение божественная девочка Женщина обычаи традиции археология захоронение новгород АЧС Россельхознадзор свиньи стерильная зона украина чума Донецк арест взятка гривна евро иван пащенко крупная сумма Пащенко Суд чиновник арии Аркаим АРКОНА бус вера Летопись пирамиды руны Русколань дождь жара засуха урожай донбасс Дух легенда поверье рудник существо Уголь шахта шубин весна заклички заклички весны масленица масялна обряды язычество
Онлайн
Наш опрос
Поддерживаете ли Вы самоуправление с Копным Правом?
Всего ответов: 70
Календарь
Праздники славян
Други
Дарисвет
Славянская Библиотека :: Славянское Язычество: славянская культура; искусства и ремёсла, РОДные боги, духи и существа, книги, музыка различных стилей, видео, клипы, календарь, традиционные славянские праздники, Вече.

Рейтинг Славянских Сайтов

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0






















Каталог статей

Главная » Статьи » Легенды

ВІЩА НАУКА

ВІЩА НАУКА

(розділ з книги Валерія Шевчука "Мислене Дерево", К., 1988)

 

— Оце ви вже мене й ведете, тату? — спитав хлопець.

— Оце вже й веду.

— Чогось мені страшно.

— Не має бути страшно, — мовив батько. — Не на погибель тебе веду.

— Він біля священного дуба живе?

— Еге ж, із кабанячими скилицями.

— Там у нього хата біля дуба?

— Неподалік.

— І були ще й інші хлопці?

— Еге ж, цілий гурт.

— Чого ж вони вчаться, тату?

— Цього вже ніхто не зна. Повчишся і сам мені розкажеш.

— Чому ж, розкажу...

— А може, й не розкажеш.

— Як це, тату?

— Бо відунська наука таємна. Тому, хто відунські таємниці розносить, кара буває. Хлопець здригнувся.

— Яка ж така кара?

— Кажуть, у них є свій суд. На Лисій горі. Там вони й судять одне одного. А хто провинився, зникає, десь дівається...

— Де ж вони діваються, тату? — розширивши очі, спитав хлопець, а по тілі його пройшовся дрож.

— Щезають.

— Хіба можна отак щезнути?

— Все можна. Нема такого, чого б відуни не могли. А ще й волхви. 

Хлопець спинився. Саме спустилися з гори, далеко позаду залишилася їхня хата і город Кия, який вони проминули; уже перейшли вони яр і піднялися нагору. А тут шумів ліс, вітер хитав гіллям, торсав дерева, розривав листя, і воно лопотіло тривожно. Дорога йшла повз той ліс, невелика, ледь виїжджена, покрита травою, тільки дві колії від коліс виднілися у тій траві.

— Знову злякався? — спокійно спитав батько.

— Та ж як не злякатися, коли таке страшне розказуєте.

— Хіба ж воно страшне?

— Ще й як!..

— А ти шануйся. Щезають ті, хто не шанується.

— Чому, тату, ведете мене до нього? Чому не когось з братів?

— Бо саме ти для цього діла пригожий.

— Чим же я пригожий?

— Казав уже тобі, — терпляче мовив батько. — Все питаєшся, про все відати хочеш...

— То це я питаюся так, — мовив хлопець. — Щоб знати...

— Тому й веду тебе до тих, що знають. Окрім того, брати твої силу в руках мають, а в тебе її катма.

— Я теж хочу бути сильний, тату.

— Отож і будеш сильний, коли навчишся. А до плуга чи до сокири в тебе моці нема. Ходімо...

Вони знову пішли. Лопотіло листя, тихо шамотіла в ногах трава. Щось крикнуло між дерев: птах чи звір — повернули вони в той бік лиця.

— А чого той дід Охом зветься? — спитав хлопець. — Хіба він охає?

— Це вже сам розберешся...

— А довго він мене вчитиме?

— Скільки треба буде. Хто дурніший — довше, а розумніший — менше.

— Мене дурним усі звуть. А чи ж я дурний?

— Це тому тебе дурним звуть, що все питаєшся. Розумний не питається...

— Чому, тату?

— А тому, що розумний сам до всього додумується. Розумний знає стільки, скільки йому треба, а дурний не знає, то й питається.

— Отже, я дурний? — з тривогою спитав хлопець.

— Ні, ти цікавий. А може, й дурний, не знаю...

— Я не дурний, тату, — нахмурив брови хлопець. — Бо я багато думаю. Дурний не думає багато. Я ж дивлюся на світ і про все хочу довідатися. Хочу все зрозуміти, а мені на мої питання не відповідають. Сміються з мене й женуть геть. Брати б’ють мене, хоч я їм ніколи кривого слова не сказав.

— Тому й веду тебе до Оха, — мовив батько. — Той тебе навчить...

— І все знатиму?

— Все знатимеш, сину. І, може, колись згадаєш батька свого, а коли в біду потрапить, поміч подаси. Згадаєш, що батько ласкавий був до тебе... Але й братам своїм не мстися. Останній то чоловік, котрий братам мститься. Кожен тебе шануватиме, але й ти шануйся.

Шумів ліс. Хмари по небу бігли розчухрані, сірі. Вряди-годи вони розривалися, тоді спалахувала у прорвах голуба барва, така голуба, аж хлопець мружився. Кілька днів перед тим ішли дощі; земля й досі була мокра й вільжисто дихала; так само вільжисто дихав ліс; часом на дорозі розливалася більша чи менша калюжа, і коли сонце вихоплювалося з-за хмари, калюжа починала раптом пострілювати срібними спалахами.

— По тій науці мудрий станеш, сину, — сказав батько, дивлячись на ті срібні спалахи. — Але затям одне: по-справжньому мудрий простих і темних не зневажає.

— Це ви про братів, тату?

— Про братів і про себе, — сказав батько, обходячи калюжі, з яких уже жаби очі на них повиставляли.

Стежка звернула в гущавину, і вони рушили по ній — це була добре втоптана стежка, ходило тут немало люду — шлях до священного дуба. Йшли й мовчали, бо обом стало тривожно й трохи печально, адже мета їхня поруч. На галявину, де стояло дерево з кабанячими скилицями, їх вивів малий путівець. Дерево оточував двір й дерев’яна загорода з брамою. Тут же стояла невелика хата, поставлена на стовпцях, з ґанком, що вів до покою, збоку височіли ідоли. Але вражав сам дуб — могутній велетень, що розкинув верховіття аж під небом, у його корі, куди не сягнути рукою, стриміли рядком управлені в дерево кабанячі щелепи. Батько з сином упали ницьма в траву, віддаючи належний пошанівок богові дерев. Коли ж звелися, побачили біля дуба сивого старчика, невеличкого, з довжелезною бородою і з костурцем у руці. Старчик нерушно дивився на них блідо-голубими очима; за його спиною стриміли загострені палиці із настромленими головами тварин. Батько спустив з плеча торбу й вийняв звідти живого півня, який відразу почав вириватися з рук.

Але батько миттю скрутив йому голову і насадив його на вільного кілка — тільки тоді пішов уклонитися старчику.

— Я привів тобі, господине, хлопця, — сказав він. Хлопець стояв, розтуливши рота, й на всі очі дивився на старчика.

— У мене три сини, господине, — сказав батько. — Один добрий мисливець, а другий уміло ходить за плугом. Третього я привів.

Старець усе ще стояв незрушно, була в його поставі повага, а очі світилися гордо.

— Привів я його тобі, — сказав батько, — бо до мисливства і до плуга він не такий здалий, як брати. Все розпитує, аж замучив мене цим. От я й подумав: чи не придасться тобі в науку?..

Хлопець стулив рота, але очі в нього цікаво світилися. Старий перевів погляд на нього й довго обдивлявся. Нарешті поворушив вустами, і очі його з гордих стали лагідні.

— У мене було їх уже одинадцятеро, — сказав.

— Хай буде дванадцятий, — мовив батько. — Навчиш?

— Навчу, — сказав Ох. — Прийдеш за ним за півроку, але не відаю, чи спізнаєш.

— Чи ж я не спізнав би свою кров?

— Не зарікайся, — сказав Ох. —Дурного привів до мене, а розумного можеш і не спізнати... Повертайся додому, цей хлопець уже мій.

— Я вас ніколи не забуду, тату, — мовив малий.

— Це вже як вийде, — усміхнувся Ох. — У мене їх було вже одинадцятеро. Одні з них пеньками залишилися, а інші в дерево пішли.

— А що робили ви з тими, котрі пеньками залишилися?— спитав хлопець.

— Дбав, щоб вони в дерево пішли.

— І пішли?

— Отакий він, — сказав батько. — Все розпитує.

— Це добрий знак, — відповів Ох. — Значить, навчу його.

— І всі пішли в дерево? — уперто спитав хлопець.

— Та ні. Деякі довіку дурнями лишились, — відказав Ох.

— Я не залишуся дурнем, — мовив хлопець.

— Твій син мені сподобався, — сказав Ох. —

Не пізнаєш його.

— Пізнаю, — сказав батько, — Бо він мені любий, цей хлопець.

І вони залишилися на галявині самі біля того велетенського дуба з управленими в кору кабанячими скилицями... (далі буде)
Категория: Легенды | Добавил: Радомира (16.04.2010)
Просмотров: 784 | Комментарии: 3 | Рейтинг: 5.0/2
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: