ВІЩА НАУКА

(розділ з книги Валерія Шевчука "Мислене Дерево", К., 1988)

— Оце ви вже мене й ведете, тату? — спитав хлопець.

— Оце вже й веду.

— Чогось мені страшно.

— Не має бути страшно, — мовив батько. — Не на погибель тебе веду.

— Він біля священного дуба живе?

— Еге ж, із кабанячими скилицями.

— Там у нього хата біля дуба?

— Неподалік.

— І були ще й інші хлопці?

— Еге ж, цілий гурт.

— Чого ж вони вчаться, тату?

— Цього вже ніхто не зна. Повчишся і сам мені розкажеш.

— Чому ж, розкажу...

— А може, й не розкажеш.

— Як це, тату?

— Бо відунська наука таємна. Тому, хто відунські таємниці розносить, кара буває. Хлопець здригнувся.

— Яка ж така кара?

— Кажуть, у них є свій суд. На Лисій горі. Там вони й судять одне одного. А хто провинився, зникає, десь дівається...

— Де ж вони діваються, тату? — розширивши очі, спитав хлопець, а по тілі його пройшовся дрож.

— Щезають.

— Хіба можна отак щезнути?

— Все можна. Нема такого, чого б відуни не могли. А ще й волхви. 

Хлопець спинився. Саме спустилися з гори, далеко позаду залишилася їхня хата і город Кия, який вони проминули; уже перейшли вони яр і піднялися нагору. А тут шумів ліс, вітер хитав гіллям, торсав дерева, розривав листя, і воно лопотіло тривожно. Дорога йшла повз той ліс, невелика, ледь виїжджена, покрита травою, тільки дві колії від коліс виднілися у тій траві.

— Знову злякався? — спокійно спитав батько.

— Та ж як не злякатися, коли таке страшне розказуєте.

— Хіба ж воно страшне?

— Ще й як!..

— А ти шануйся. Щезають ті, хто не шанується.

— Чому, тату, ведете мене до нього? Чому не когось з братів?

— Бо саме ти для цього діла пригожий.

— Чим же я пригожий?

— Казав уже тобі, — терпляче мовив батько. — Все питаєшся, про все відати хочеш...

— То це я питаюся так, — мовив хлопець. — Щоб знати...

— Тому й веду тебе до тих, що знають. Окрім того, брати твої силу в руках мають, а в тебе її катма.

— Я теж хочу бути сильний, тату.

— Отож і будеш сильний, коли навчишся. А до плуга чи до сокири в тебе моці нема. Ходімо...

Вони знову пішли. Лопотіло листя, тихо шамотіла в ногах трава. Щось крикнуло між дерев: птах чи звір — повернули вони в той бік лиця.

— А чого той дід Охом зветься? — спитав хлопець. — Хіба він охає?

— Це вже сам розберешся...

— А довго він мене вчитиме?

— Скільки треба буде. Хто дурніший — довше, а розумніший — менше.

— Мене дурним усі звуть. А чи ж я дурний?

— Це тому тебе дурним звуть, що все питаєшся. Розумний не питається...

— Чому, тату?

— А тому, що розумний сам до всього додумується. Розумний знає стільки, скільки йому треба, а дурний не знає, то й питається.

— Отже, я дурний? — з тривогою спитав хлопець.

— Ні, ти цікавий. А може, й дурний, не знаю...

— Я не дурний, тату, — нахмурив брови хлопець. — Бо я багато думаю. Дурний не думає багато. Я ж дивлюся на світ і про все хочу довідатися. Хочу все зрозуміти, а мені на мої питання не відповідають. Сміються з мене й женуть геть. Брати б’ють мене, хоч я їм ніколи кривого слова не сказав.

— Тому й веду тебе до Оха, — мовив батько. — Той тебе навчить...

— І все знатиму?

— Все знатимеш, сину. І, може, колись згадаєш батька свого, а коли в біду потрапить, поміч подаси. Згадаєш, що батько ласкавий був до тебе... Але й братам своїм не мстися. Останній то чоловік, котрий братам мститься. Кожен тебе шануватиме, але й ти шануйся.

Шумів ліс. Хмари по небу бігли розчухрані, сірі. Вряди-годи вони розривалися, тоді спалахувала у прорвах голуба барва, така голуба, аж хлопець мружився. Кілька днів перед тим ішли дощі; земля й досі була мокра й вільжисто дихала; так само вільжисто дихав ліс; часом на дорозі розливалася більша чи менша калюжа, і коли сонце вихоплювалося з-за хмари, калюжа починала раптом пострілювати срібними спалахами.

— По тій науці мудрий станеш, сину, — сказав батько, дивлячись на ті срібні спалахи. — Але затям одне: по-справжньому мудрий простих і темних не зневажає.

— Це ви про братів, тату?

— Про братів і про себе, — сказав батько, обходячи калюжі, з яких уже жаби очі на них повиставляли.

Стежка звернула в гущавину, і вони рушили по ній — це була добре втоптана стежка, ходило тут немало люду — шлях до священного дуба. Йшли й мовчали, бо обом стало тривожно й трохи печально, адже мета їхня поруч. На галявину, де стояло дерево з кабанячими скилицями, їх вивів малий путівець. Дерево оточував двір й дерев’яна загорода з брамою. Тут же стояла невелика хата, поставлена на стовпцях, з ґанком, що вів до покою, збоку височіли ідоли. Але вражав сам дуб — могутній велетень, що розкинув верховіття аж під небом, у його корі, куди не сягнути рукою, стриміли рядком управлені в дерево кабанячі щелепи. Батько з сином упали ницьма в траву, віддаючи належний пошанівок богові дерев. Коли ж звелися, побачили біля дуба сивого старчика, невеличкого, з довжелезною бородою і з костурцем у руці. Старчик нерушно дивився на них блідо-голубими очима; за його спиною стриміли загострені палиці із настромленими головами тварин. Батько спустив з плеча торбу й вийняв звідти живого півня, який відразу почав вириватися з рук.

Але батько миттю скрутив йому голову і насадив його на вільного кілка — тільки тоді пішов уклонитися старчику.

— Я привів тобі, господине, хлопця, — сказав він. Хлопець стояв, розтуливши рота, й на всі очі дивився на старчика.

— У мене три сини, господине, — сказав батько. — Один добрий мисливець, а другий уміло ходить за плугом. Третього я привів.

Старець усе ще стояв незрушно, була в його поставі повага, а очі світилися гордо.

— Привів я його тобі, — сказав батько, — бо до мисливства і до плуга він не такий здалий, як брати. Все розпитує, аж замучив мене цим. От я й подумав: чи не придасться тобі в науку?..

Хлопець стулив рота, але очі в нього цікаво світилися. Старий перевів погляд на нього й довго обдивлявся. Нарешті поворушив вустами, і очі його з гордих стали лагідні.

— У мене було їх уже одинадцятеро, — сказав.

— Хай буде дванадцятий, — мовив батько. — Навчиш?

— Навчу, — сказав Ох. — Прийдеш за ним за півроку, але не відаю, чи спізнаєш.

— Чи ж я не спізнав би свою кров?

— Не зарікайся, — сказав Ох. —Дурного привів до мене, а розумного можеш і не спізнати... Повертайся додому, цей хлопець уже мій.

— Я вас ніколи не забуду, тату, — мовив малий.

— Це вже як вийде, — усміхнувся Ох. — У мене їх було вже одинадцятеро. Одні з них пеньками залишилися, а інші в дерево пішли.

— А що робили ви з тими, котрі пеньками залишилися?— спитав хлопець.

— Дбав, щоб вони в дерево пішли.

— І пішли?

— Отакий він, — сказав батько. — Все розпитує.

— Це добрий знак, — відповів Ох. — Значить, навчу його.

— І всі пішли в дерево? — уперто спитав хлопець.

— Та ні. Деякі довіку дурнями лишились, — відказав Ох.

— Я не залишуся дурнем, — мовив хлопець.

— Твій син мені сподобався, — сказав Ох. —

Не пізнаєш його.

— Пізнаю, — сказав батько, — Бо він мені любий, цей хлопець.