Прибули вони в сільце, оточене частоколом, де стояло кільканадцять півземлянок і де в людей вони міняли хутра й мед. Навзамін давали вироби із заліза: ножі, укуття для заступів та сох, платили й сріблом. Навесні, казали купці, вони зберуться біля города Кия, а звідтіля поїдуть на промисел човнами. Тепер же набирали товару, який і хотіли везти в далекі краї. Ночувати розійшлися по хижах: хлопець із купцями, а дружинники побіч.

Малий зайняв волів до води, ще сонце стояло на овиді, ще птахи не позамовкали, і він слухав їхню тиху бесіду: знову забалакали про нього.

— Це той хлопець, що нам про нього розказували.

— Еге ж, той дурний, що біди собі напитує.

— Той, що нашу мову розуміє.

— Ой, коли б купці знали, що на них знову біда чигає!

— Еге ж, біда, ой, біда!

— Дощ, буде дощ! — крикнула пташка. — Не дощ, а гроза.

— Грім великий ударить. Вогневиця злетить із неба.

— Лискавиця їх і поб’є.

— Впаде туди, де вони ночувати стали.

— Цить, бо той хлопець дурний і їх попередить.

— Побоїться, бо це йому не на добро.

— Коли б то купці знали, то зараз і втекли б. Сумний і замислений вернувся хлопець із волами. Сумний і понурий ходив по сільці, навіть із тамтешніми підлітками в балачки не встрявав. Дивився на захід, а там хвости велетенські маяли, скручені, звернені — темними зміями позамирали серед неба. Сонце ж дивилося сліпо, бо вже й утомлене було. І так дивно зробилося на душі в хлопця, аж посіріло все навколо. Він і їсти не їв, а тільки ледве мемзяв.

— Пристав наш служка, — засміявся старший купець — Що тобі такого, хлопче?

Мовчав малий, тільки у вогонь дивився, що палав у печі-кам’янці. Вгорі було відсунуто вікно, дим туди вився і видно було великі зорі, бо ніч уже наступила.

— Нічого йому не станеться, — сказав, позіхаючи, угадувач погоди. — Проспиться — та й по всьому.

— Дощ сьогодні буде, — тоскно мовив хлопець. — Не дощ, а гроза. Вночі...

— Ну, нам цього разу дощ не страшний, — сказав старший купець. — Слава Богам, маємо дах над головою.

— Воно то й так, — пробурмотів хлопець. — Але такий мені жаль!..

— Щось він відчув, — сказав той, що воду пив. — Кажи!

— Та що й казати, коли сердитися знову на мене будуть, — сумно мовив хлопець. — Що казати, коли дах у нас є над головою.

— Знову він за своє, — визвірився вгадувач погоди. — Мало він нам лиха приніс?

— А я мовчу, — тоскно тяг своєї хлопець. — Бо що мені й казати!

— Хай скаже, — настояв той, що воду пив. — Не раз уже переконалися: коли находить на нього, щось він зна.

— То хай уже каже, — згодився старший купець. — Бо якийсь він і справді як не свій.

— Кажи, хлопче, — обійняв його за плечі той, що до нього добре ставився.

Тоді в малого потекли з очей сльози.

— Коли б я вам хотів зла, — сказав, схлипуючи, — то мовчав би й цього разу, бо не на добро мені вийде. Коли б був недобрий до вас і не служив вам вірно, то мені і байдужки було б. А так я не можу — жаль мені вас!

— Біда нам з цим хлопцем! — вигукнув угадувач погоди. — Він хоче бичем заробити. Кажи і не тягни!..

Тоді хлопець утер обома руками очі і став поважний. гейби то старий. Очі його блиснули, вуста стулилися і все лице урочисте зробилося.

— Ходіть звідси геть, господинове, бо ця хата горітиме вночі... І хай люди, що тут сидять, також вийдуть геть.

Тоді в хаті зависла мертва тиша: усі дивилися на хлопця, а він сидів ніби кам’яний — ідол, та й годі.

— Звідкіля знаєш? — спитав старший. — Знову очі заплющив і побачив?

— Я був заснув, — збрехав хлопець. — І мені таке уві сні привиділося.

Тоді підійшов до нього той, що погоду вгадував, узяв за вухо і крутнув щосили.

— Кажи, щеня, звідки знаєш. Чи, може, сам насилаєш на нас вогонь?

Тоді кинувся до хлопця господар хижі і схопив його за друге вухо.

— На мій дім вогонь насилаєш, вилупку?!

— Як собі хочете, — сказав той, що воду пив, — а я з цієї хижі йду.

— Бреше він, чортів син! — крикнув угадувач погоди. Хлопець зойкав і плакав. Хлопець уже криком кричав, а йому все ще крутили вуха.

— Я вам правду сказав! — горлав малий. — А ви собі як хочете, вірте а чи ні. Таке мені уві сні приверзлося, й жаль мені вас стало!

Тоді вони відпустили йому вуха, а господар хижі сказав:

— Коли справді станеться так, як кажеш, начувайся. Жінку й дітей я відішлю, а сам залишуся.

— А ми від тебе таки підемо, — сказав старший купець, а той, що погоду вгадував, тільки головою кивнув.

Уночі вила й несамовитіла буря. Махали вогняні бичі, пороли темний живіт неба і роз’їдали палючим полум’ям ніч. Гриміло так, ніби одна небесна половина, розірвана блискавицею, билася об другу; тремтіли хижі, дерева ридали, згинаючись до землі, й викидали розпачливо вгору гілля. Зелене листя не мало сили втриматися і зривалося, летіло в безвість; валилися дуплаві верби, із стогоном падаючи на розхитане плесо ріки; ріка хотіла вирватись із берегів і втекти в поле; вітер зривав із гнізд лелек і викидав їх у темряву; вони тужливо й гірко кричали, а дощ лився, ніби хотів затопити землю.

Тоді не втримався хлопець у півземлянці, рвонувся у дощ та бурю, ускочив у зливу, яка відразу ж обмила його, як із цебра; мокрий, роз’ятрений скинув він руками і закричав тонким голосом, як кричить поранений птах:

— Буре, буре! Покинь нас, не муч, не нівеч, не вбивай! Чорток, чорток! Не лічи наших кісток! Перестань, доще, дам тобі борщу! Поставлю на дубоньці, прилетять три голубоньці, та й візьмуть та й на крилонька, занесуть та й у чужиноньку! Буре, буре! Згинь і відлети! Не нівеч нашого зілля, не нівеч нічийого подвір’я! Дай нам жити, не толочи нам жита, віджени громи, щоб живі залишилися ми! Буре, буре!

Але гроза не слухала його слів, не слухала буря, а колотилася, дерлася, гриміла, лискала, гризла хмари й верхівки дерев, несла водяні вихори, хльостала ними хлопця по обличчі, отого такого малого, отого такого безстрашного, отого засльозеного, бо він уже ридав, кричав, горлав, синів, сатанів, гнівався, сердився, проклинав, пропадав у цьому чорному пеклі. Його руки вже не руки були, а немічне гілля, яке шарпалося й кидалося навсібіч, його голова — не голова була, а пень, залитий водою, його голос — не голос був, а тонка сіра нитка, що ось-ось трісне і розірветься.

— Буре, буре!—волав він. — Буре, згинь! Буре, не муч! Буре, не займай ані світу, ані людей, ані трави, ані дерев, ані хат! Буре, почуй мій голос! Кричу я до тебе й молю! Не вбивай, буре, не займай, не чіпай, не каліч — почуй, буре, мій голос і клич!

Але буря не чула того комариного писку, вона раптом набрала ротом повітря, роздула щоки і плюнула такою блискавицею, якої ще не бачили в цьому краї. Вогняний меч розколов простір і з маху застромився в те місце, де ночували купці.

Тоді малий скрикнув тонко, жах ударив йому межи очі, як чорний птах, і він стрімголов кинувся тікати, не відаючи ні напрямку, ані стежки. (далі буде)