Вторник
25.07.2017
03:42



























Вторник
25.07.2017
03:42



Авторизация

Категории раздела
Народное творчество [1]
Стихи, поэмы, прозы
Книги [0]
История [23]
Легенды [15]
Песенник [10]
Обрядник [20]
Поиск
загробный мир книга Соболев Велесов Круг поселение Дикое поле обряд Купало фото Михаил Нечай мольфар Славяне община десятник дружина князь копное право род сотник староста 1984 авиация контроль россия слежение божественная девочка Женщина обычаи традиции археология захоронение новгород АЧС Россельхознадзор свиньи стерильная зона украина чума Донецк арест взятка гривна евро иван пащенко крупная сумма Пащенко Суд чиновник арии Аркаим АРКОНА бус вера Летопись пирамиды руны Русколань дождь жара засуха урожай донбасс Дух легенда поверье рудник существо Уголь шахта шубин весна заклички заклички весны масленица масялна обряды язычество
Онлайн
Наш опрос
Поддерживаете ли Вы самоуправление с Копным Правом?
Всего ответов: 68
Календарь
Праздники славян
Други
Дарисвет
Славянская Библиотека :: Славянское Язычество: славянская культура; искусства и ремёсла, РОДные боги, духи и существа, книги, музыка различных стилей, видео, клипы, календарь, традиционные славянские праздники, Вече.

Рейтинг Славянских Сайтов

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0






















Каталог статей

Главная » Статьи » Легенды

Віща наука (продовження)

Цілий місяць добирався хлопець до Києва. Ішов лісами, оминаючи села, і пташки направляли йому шлях. Цілий місяць не міг стримати сліз, бо думав: це він, він винуватий! Коли б не сказав купцям покинути хижу, не пішли б вони в ту, в яку вдарила блискавка, а це він, він повів їх на смерть!

Хотів їх урятувати, а наслав біду, і немає йому тепер ані прощення, ані розради. Він думав, що, може, й справді й першого разу дощ він наслав, а може, й розбійників. Вихуд, і висох, і виблід за цей місяць хлопець, бо харчувався тим, що міг у лісах знайти: ягодами, корінцями, а часом рибою, вилапаною в плесах. Диких звірів оминав, бо про них вістили птахи, гада обходив, бо чув, як він його остерігає. Ішов і йшов, а спати вилазив на дерево, прив’язувався мотузом — тоді йому страшні снища снилися, жахкі привиддя. Приходили до нього уві сні купці, приходили й дорікали, а найбільше той, що воду пив — адже завжди його слухався.

— Ти, хлопче, і справді, чорнобожич, — казав він, — але знай і нашу кару тобі: будемо за тобою слідцем ходити, не дамо тобі спокою — не відпочинеш!

Тоді кричав хлопець голосно й прокидався. Біля нього на гілці сідав сич і поблимував моторошно очима.

— Дурний ти, дурний, — казав сич. — Слухав нерозумних пташок, а свого розуму не мав.

Хлопець розумів сичеву мову, але не розумів сич хлопцевої. Через це не збагнув, як той виправдовувався.

— Розумна істота, — віщав поважно сич, — чинить інак. Я тебе навчу — послухаєшся мене, розуму великого наберешся.

Хлопець йому щось сказав, але не втямив того птах.

— Знаєш, чим ти дурний? Тим, що не про себе думав, а про тих нікчемних купців. Тим, що не собі хотів прислужитися, а купцям. Тим, що не собі із свого дару користь здобував, а чужим. А ти про себе думай, і про себе! Хитренький будь! Інших дури, а себе багати. Собі срібло набувай, а в інших забирай. Мудро сказано?

— Я не для того вчився мудрості, — відповів йому хлопець, але що з того, коли ані слова не втямив з його мови сич.

— Послухаєш мене, станеш розумний, — продовжив він. — Розумний про себе дбає, а дурний про чужого. Дурний на господина працює, а розумний господином стає, хе-хе! Отож про себе дбай, а іншим нічого не давай. Собі бери, а іншого Чорнобог забери. Собі в торбу клади і не знатимеш біди. Собі здобувай, а іншого за дурня май. Себе багати і розумним станеш ти. Хе-хе!

Тоді хлопець знову заплакав. Сидів у міжгіллі, і сльози котилися йому з очей. Котилися сльози і з неба й обливали його, мочили, і він синій ставав, зубами дзвонив, а часом і батька кликав:

— Батьку, мій батьку! — кричав між дощу й ночі. — Навіщо віддав ти мене в науку? Навіщо завів до цього Оха, чи не тому я тепер охаю й плачу? Я тепер не виджу світу, і чорні пазурі мені душу деруть. Батьку, мій батьку, як мені прогнати того сича, який словами мені голову довбе? Хай би ходив я за плугом, як брати мої, хай би став мисливцем чи рибалкою! Нащо мені ця наука, коли я ворогом людським чинюся?

Сич сидів біля нього на гілці й ані словечка його не тямив.

— Навчений, хлопче, — казав, — це ще не означає, що мудрий. Мудрий мовчить і тим людей мудрості вчить. Дурень базікає і на себе горе накликує. Мудрий срібло в торбу ховає, а немудрий по дорозі його розсипає. Мудрий на торбі з добром сидіти воліє, а в дурного в торбі вітер віє. Мудрий багатіє, а дурний і поїсти не вміє. Хе-хе!

Махав на сича хлопець руками, але той і рухнутися не бажав, тільки світив золотими очима, моторошно покахикуючи.

— Слухай мене, слухай і мою науку затям, бо вона віща. Я її навчився, коли ще людиною в світі ходив. Не скажу, щоб мене дуже шанували, але не було такого, щоб не поважав. В очі хвалили, а поза очі ганили. А я собі жив і горя не знав, біда ж мене десятою дорогою обходила, як ти обходиш тепер людей, бо не я її, а вона мене боялася...

Ішов хлопець лісами, оминаючи села, і пташки напрямляли йому шлях. Лопотіло навколо листя, дивуючись, чому, наче звір, блукає цей малий, чому плаче і чому часом кричить. Дивувалися й птахи, але й досі вважали його дурним. Через це жаліли його трохи, а трохи співчували. А він ішов і йшов і все більше висихав та худ. Від цього начебто повищав, обличчя його продовжисте зробилося, а вуста ніколи не всміхалися. Очі його світили насторожено й похмуро, адже були то виплакані очі. Постоли він розбив, тож надер лика і сплів нові. І здавалося йому, що ззаду бредуть разом із ним і за ним всі три спалені блискавицею купці, а за ними, як супровід, ідуть, наче тіні, дружинники, які загинули в бійці з розбійниками. Здавалося, що не одну тінь за собою волочить, а цілі дев’ять, бо дев’ятеро в дорозі пропали. Отак вони і йшли, сонце їх випарювало й висушувало, вітри їх колошкали, і дощі поливали. Хлопець переходив бродом річки, а де глибоко було, перепливав. Перетинав дороги, але ними не йшов —навмання брів.  

Прийшов не додому, а до вчителя свого, до священного дуба. Упав перед дубом і довго ридав. Коли ж звівся, побачив сивого старчика — стояв той біля дерева, ніби зі стовбура вийшов.

— Оце вже й ти, — сказав Ох. — 3 веселими вістками чи з сумними?

— Із сумними, господине, — сказав хлопець.

— Так воно й має бути, — спокійно обізвався дід, — бо ще жоден із моїх учнів після мандрів із добрими звістками не приходив.

— Недобре ви нас навчали, — сказав сердито хлопець.

— А хіба я кажу, що добре? Ще жоден із моїх учнів з першого разу не навчився. Ходімо в хату — розкажеш. Вони пішли, дідок попереду, а хлопець за ним.

— Такий ти марний зробився, що й не пізнати, — мовив старий. — Довго йшов?

— Місяць — відповів хлопець.

— Далеко тебе завели. Інші раніше верталися. Вони піднялися по сходах і зайшли в хижу. Старий повідслонював віконні засувки — видно стало.

— Що спершу — поїси, відіспишся чи розкажеш?— спитав Ох.

— Спершу оповім, — відповів хлопець.

— Це знак добрий. Розказуй, — прорік дідок, сів на низький ослінець, поставив між колін палицю, охопив її вкритими цвіллю руками, і хлопець раптом побачив, що очі в діда волошкові. І, дивлячись у ті волошкові очі, розповів він про все, що з ним трапилось у дорозі, не втаюючи нічого: про пташок, купців, про всі пригоди їхні і про сича, який навчав його ночами. Оповідав швидко, похлинаючись словами, а часом не міг і сліз стримати: котилися вони йому по лиці. Але супроти нього цвіли Дві лагідні волошки, і він відчував, що легшає йому на Душі, ніби від скверни великої звільнявся, ніби знімав із пліч важку ношу. Там, у дорозі, мав усе вирішувати сам, і ніхто не міг дати йому ради ні розради; тепер же-він знову був біля навчителя, біля того, хто мудріший за нього, хто має силу взяти його тягар на плечі свої.

— Я, господине, утомився, — сказав насамкінець. — На дорогу, щоб повернутися, витратив усю силу. Весь час, поки йшов, от що мене непокоїло: не хотів я нести зла, а поніс, хотів бути мудрий, а виявився дурний. Що ж Мені з тієї науки, яку пізнав?

Дід довго мовчав. Заплющив очі, а лице біле мав. Руки його також білі були, а волосся на голові ще біліше. Хлопець же сидів і чекав відповіді. Він знав і вірив, що відповідь має бути, що цей старий недаремне навчителем назвався, що є, зрештою, ще одна, а може, й не одна мудрість, якої треба сягти, щоб осягти.

— Все гаразд, — сказав, ніби прокинувся, Ох. Волошкові його очі засвітилися супроти хлопцевих. — Немає, хлопче, щастя без біди, немає зла без добра, немає мудрості без глупоти. Наука моя, хлопче, не в тому, щоб позбутися біди, зла і глупоти, а щоб про них відати. Першого разу купці тобі не повірили, але ти правий виявився, другого разу купці тобі не повірили, але ти допоміг їм тим, що не напали розбійники на них зненацька; третього разу вони тобі повірили, але не виміряв своєї сили вже ти сам. Повірив у неї більше, аніж мав, повірив у могутність свою, а могутності людина не має. Ти сумніватися перестав, а людина без сумніву дурною стає.

— Як же я мав чинити? — спитав хлопець. — Не остерегти їх, а думати тільки про себе? Я молив бурю, просив, заклинав, але не послухалася вона мене.

— Бо треба, щоб не вона тебе слухала, а ти її, — сказав старчик.^

— Як я міг її слухати, господине?

— Так, як слухав пташок. Чи розумів ти її мову?

— Ні, — сказав хлопець. — А хіба й буря може говорити?

— Усе в цьому світі говорить. Хіба не помітив: пташину мову ти розумів, а вони твоєї ні, сич до тебе промовляв, але твоїх слів не тямив. А  з бурею ані ти не тямив її, ані вона тебе. Чи не складна тобі моя наука?

— Заскладна, господине, — скрушно сказав хлопець.

— Знову через вогонь маєш пройти. Але цього разу він тебе пектиме.

— Чи ж витримаю, господине? — спитав хлопець, поважно дивлячись на старого.

— Цього я не знаю, бо твоя сила в тобі... Але не поспішай. Вернися до батька свого й подумай.

— Про що маю думати, господине?

— Чи хочеш бути мудрий? Чи згоден, щоб тебе пекло й боліло? Чи не залишилося тобі в душі трохи сичевих слів? Бо коли лишилося, у полум’ї згориш. Коли ж застрашишся болю, у полум’ї згориш. Подумай: чи згоден витримати людське прокляття, добро несучи. Ішли за тобою тіні купців?

І шли, господине. Проганяв ти їх і боявся?

— Боявся, але не проганяв.

— Вони йтимуть за тобою і їх усе більшатиме. Все твоє добро, що на лихо перейшло, йтиме за тобою і страшитиме. Ти бійся тіней, але не проклинай. Не проганяй їх од себе, бо це і є сумнів, котрий душу тобі очищатиме.) Піди до батька й подумай. Добре й тяжко подумай — чи витримаєш? Бо коли не витримаєш, у полум’ї згориш. У сича перетворишся і палатиме вічно твоя душа чорним вогнем. Чи не заскладна тобі, хлопче, моя наука?

— Заскладна, господине!

— Через це й відсилаю тебе до батька. Волю даю: приходити назад чи не приходити... Великої сили нам, відунам, потрібно, і цю силу не в чужих маємо шукати, а в собі. Знайдеш ту силу, повертайся. Не знайдеш, забудеш усе, чого я тебе навчив, і житемеш, як жив.

Хлопець задумався. Сидів, і його марне обличчя аж посіріло. Нарешті звів голову і знову побачив дві лагідні волошки.

— А з тих одинадцяти, що ви їх навчали, — спитав, — скільки до вас повернулося?

— Три, — відповів Ох. — Решта на останню спробу не прийшла.

Ішов хлопець дорогою, якою привів до священного дуба його батько. Стояло над головою серпневе сонце, і цвіркуни співали натхненно любовних пісень. Хлопець розумів їхню мову: про світ зелений вони віщали, про золоте світило в небі, про вічну і віщу присутність на землі жіночого начала, яке усе підсоння багатить і вирощує. Часом хлопець озирався: за ним ішло три тіні, а шестеро їхало на невидимих конях, йому болісно стискалося серце, але не відчував до тих тіней нічого, окрім любові, про яку й вістили так натхненно цвіркуни. Пташки довкола оповідали останні новини живого світу, і хлопець слухав їх із цікавістю. Говорили й про нього, оповідаючи про всі приключки” його подорожі, ніби підслухали його мову в Оховій хатині: одні пташки його хвалили, а інші немилосердно гудили.

Одні його розумним називали, а інші дурним, одні вважали, що він повернеться до діда, а другі, що ні. Він же сам про те нічого не знав, бо відчував у тілі велику втому, хоч і проспав цю ніч вигідно, а в животі — голод, хоч нагодував його Ох на дорогу. Але за спиною лишався отой жахкий місяць, коли пробирався додому, а ще за спиною ішли тіні, яких не міг забути. Ці тіні, сказав йому на прощання Ох, можуть зникнути, але це станеться тільки тоді, коли захоче відунську науку забути. Коли захоче жити простим неомудреним життям, тоді ніщо не турбуватиме його з відунського світу—забуде про все. .Отож ішов хлопець дорогою і думав: так воно легше — забути все й повернутися до батьківського дому. Стати ще однією комахою землі і жити, як дерево чи трава. Нелегке й це життя, але звичне й веселе. Бо скільки радості в тому, що світить сонце, навіть коли не розумієш мови його променів, скільки теплого й ніжного в барвах землі, навіть коли не розумієш мови зела й дерев; скільки музики в пташиному співі, навіть коли не тямиш, про що вона вістить; скільки принади в дорозі, що стелиться під ногами, навіть без знаття, куди вона веде. Хлопець думав про матір свою, яка не хотіла, щоб він покидав дім і йшов у науку; думав про братів, які хоч і насміхалися з нього, а часом били, але по-своєму й милували, і захищали від напасників чужих; думав про батька, котрий його любив із синів найбільше, хоч намагався те своє почуття приховати. Хлопець повертався. Хай ідуть за ним моторошні тіні, хай їдуть невидимі коні й вершники, дорога весело бігла під ногами і радісно вела його додому. Поки що не хотів нічого думати, не хотів нічого вирішувати — на все те прийде пора. Часом сідав перепочити, бо не мав у тілі багато сили, тиша довкола лежала, велика і священна. Десь углибині, між дерев, озвався тур, трублячи, а поряд зашелестіла трава — повз вуж.

"Я, батьку, — думав хлопець, — іду до вас на пораду. Оповім і вам про все, що мене спіткало, скажете мені, що маю чинити далі. Мені здається, батьку, що не прийшов я до вас розумніший, але раніше нічого не знав я про глупість свою...”.

Категория: Легенды | Добавил: Радомира (18.05.2010)
Просмотров: 647 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: