Пятница
29.03.2024
14:09



























Пятница
29.03.2024
14:09



Авторизация

Категории раздела
Народное творчество [1]
Стихи, поэмы, прозы
История [23]
Легенды [15]
Песенник [10]
Обрядник [20]
Поиск
загробный мир книга Соболев Велесов Круг поселение Дикое поле обряд Купало фото Михаил Нечай мольфар Славяне община десятник дружина князь копное право род сотник староста 1984 авиация контроль россия слежение божественная девочка Женщина обычаи традиции археология захоронение новгород АЧС Россельхознадзор свиньи стерильная зона украина чума Донецк арест взятка гривна евро иван пащенко крупная сумма Пащенко Суд чиновник арии Аркаим АРКОНА бус вера Летопись пирамиды руны Русколань дождь жара засуха урожай донбасс Дух легенда поверье рудник существо Уголь шахта шубин весна заклички заклички весны масленица масялна обряды язычество
Онлайн
Наш опрос
Поддерживаете ли Вы самоуправление с Копным Правом?
Всего ответов: 74
Календарь
Праздники славян
Други
Дарисвет
Славянская Библиотека :: Славянское Язычество: славянская культура; искусства и ремёсла, РОДные боги, духи и существа, книги, музыка различных стилей, видео, клипы, календарь, традиционные славянские праздники, Вече.

Рейтинг Славянских Сайтов

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0






















Каталог статей

Главная » Статьи » Легенды

Віща наука (продовження)

Батько його не впізнав. Зупинився на порозі, і очі його стали великі.

— Невже це ти, сину? — вигукнув він.

— Та ж я, — смутно усміхнувся хлопець.

— Що вчинив з тобою отой дідько? — не втримався батько.

— Він нічого зі мною не вчинив, — сказав хлопець

— На тобі лиця немає! Впізнаю тебе, а більше не впізнаю. То оце така наука мудрості?

— Така, батьку, — мовив хлопець. — Він же попереджав: не впізнаєте мене.

— Покинув його?

— Відіслав до вас. Бо це тільки початок був. Тоді хлопець почув жіночий зойк. Мати відсторонила батька й кинулася з порога до нього. Обхопила теплими руками йому голову, гарячі сльози полилися їй з очей:

— Що з тобою учинили, синку, що вчинили!

— Нічого не учинили, мамо, — сказав хлопець, а сльози самі покотилися на щоки. — Був я у службі купецькій, а оце дістався додому.

— Чи ж давав я тебе у службу купецьку, сину? — спитав батько.

Хлопець визволився з материних обіймів. Був поважний і спокійний.

— То було для науки, батьку. І я, здається, зганьбився...

Зирнув на батька й матір, мати плакала, а батько був здивований; ну що, розказувати їм чи ні? Не про все, а те, що вільно може оповідати? Але він знав інше, не розповість і того. Не розповість, бо не зрозуміють його ці рідні й милі люди, не розповість, бо слів у нього нема — усі вже висипав і випустив із себе, а тепер може тільки дивитися на оцих рідних і милих собі й сумно, а може, й мудро всміхатися. Бо він уже зовсім не той хлопець, яким пішов від цього порога, — його душа перейшла через біди й напасті, через голод і втому, через виснаження й біль, через каяття і печаль, про які він нікому не розкаже.

— Так виріс за три місяці! — здивовано сказала мати.

— Я його й не пізнав, — мовив батько.

— Але що це ми теревенимо. Він голодний і здорожений! — плеснула руками мати.

Вона заклопоталася й побігла в хату готувати йому їсти, а хлопець зустрівся поглядом із батьком. Старий його безсловесно про щось запитував, отож у відповідь послав свої спокій та мудрість, а може, й трохи суму, якого позбутися не міг.

Він пробув удома десять днів. Допомагав братам звозити з поля жито, вдихав у себе запах соломи, складав снопи, накладав їх на воза; усе робив повільніше від братів, але задоволено. Брати за всі десять днів ні разу з нього не посміялися, бо якась особлива поважність лежала в нього на обличчі, мудро й сумно світилися очі, та й закинути йому в роботі нічого не могли, хлопець працював старанно. Разом із батьком вони сходили на полювання і вбили козулю, але від полювання не відчув задоволення хлопець, а якось спохмурнів, — йому у вухах довго стояв козулин зойк. Говорив хлопець мало, а все більше думав, сідав часом, як старчик, і дивився голубими очима вдаль, ніби до чогось придивлявся чи щось вирішував. Вітер ворушив його світле волосся, а брови у хлопця були чорні як смола. Оці чорні брови гадючками супилися — у міжбрів’ї лягла йому перша складка. Балакав тепер хлопець повільно і майже нічого не запитував. Батько й мати позирали на нього з тривогою, бо їм здавалося, що синові щось причинилося; мати навіть спитала пошепки: чи здоровий він і чи не покликати знахарку.

— Я, мамо, — сказав, усміхнувшись, — сам знаю більше від знахарки.

— Чого ж такий мовчазний став?

— Бо слова, мамо, — це не полова, а зерно по вітрі не розсипають.

По тому підступив до нього батько.

— Не впізнаю тебе, сину, — сказав, — мовчазний ти і нелюб’язний.

— Бо я не просто до вас у гості прийшов, — мовив на те син, — а щоб роздивитися.

— Що ж хочеш побачити?

— Чи зможу жити так, як брати.

— Мені здається, — прорік батько, — сумуєш ти. Чи не хворий?

— Я не сумую, а думаю.

— Коли та наука така важка, покинь її.

— Поганий той подорожній, — відповів син, — що з дороги повертається. Поганий той хлібороб, що поле зорав, а не сіє на ньому; поганий той мисливець, що вийшов полювати, а за пораненим звіром бігти лінується.

— Не впізнаю тебе, сину, — зітхнув батько.

Хлопець мовчав, бо й він багато чого не впізнавав. Не впізнавав хати, в якій виріс, не впізнавав рідних: батьків і братів — зінакшіли вони йому. Були милі й любі, але віддалені. Не впізнавав вулиці, по якій бігав нещодавно із хлопцями, не впізнавав і тих хлопців — смуток його з’їдав.

— Може, гордуєш нами, простими? —спитав батько. Глянув на старого швидким позиром, і жах відбився на його обличчі.

— Що ви таке кажете, тату? — вигукнув. Ні, не гордував він своїми рідними, бо любив їх — батьків і братів, любо було йому з ними. Але смуток не покидав, смуток витікав з його очей, смуток наповнював йому груди. А ще непокоїли його тіні купців та дружинників, які постійно йшли за ним, де б не ходив і що б не робив. Не напастували його, не сварили, не дорікали, а тільки волочилися слідом, а тільки дивилися порожніми очима, а тільки стежили за кожним його порухом, а тільки не покидали ані на мить. Найдужче його смутило не те: прилітав до нього ночами сич, а спав він у сіні в стодолі, сідав побіч і будив його криком.

— Не думай, — казав сич, — що я тебе залишу. А не залишу тому, що вірю: мої слова не на порожнє місце падають. Мої слова як зерно в душі твоїй, вони вже проклюнулися. Про себе дбай, а на інших не зважай. Світ обдури, а собі добро в торбу бери. Таємне у світі пізнай, а себе не забувай... Я бачу тебе наскрізь, мої слова вже у стебельце пішли, вони ростуть і зеленіші стають, бо тебе знайшли.

— Неправда твоя, — сказав хлопець. — Морочиш мене!

— Не вір тому, що сказав тобі дід, — шепотів сич. — Не вір, що згориш, коли мене послухаєш. У силу ввійдеш, могутнім станеш, ніхто тебе не здолає, ніхто не переможе. Прожени оці тіні, що за тобою плентаються, кинь у них грудкою чи каменем — вони навіки зникнуть. Удавай із себе правого, але правим тільки для себе будь!

— Ні, — сказав хлопець. — Морочиш ти мене.

— Боїшся того, що дід тобі наплів. Боїшся, що в огні спопелієш. А може, він дурить тебе? А може, він також із тих дурисвітів, що кажуть одне, а чинять інше? А може, він тільки про себе дбає? Скажу тобі по секрету: в нього комора таємна є, там добра і срібла безліч. Там золоті миси й тарелі і монет та злитків багато.

— Чому ж він убогим живе?

— Бо дурисвіт. Бо дурить світ! — кричав сич.

— Неправда твоя, — казав хлопець. — Морочиш мене.

Тоді зареготав сич, махнув, ударив крильми і полетів у темінь з моторошним криком.

Хлопець устав і вийшов у ніч. Світив місяць. Великий, трепетний, золотий. Звів хлопець до нього очі й проказав голосно:

— Засікаю себе від тебе, сиче, засікаю перед лицем Хорса язик твій і дзьоб твій, і очі твої, закачую пір’я твоє — еддем колоддем! Залізним тином огороджую тебе од неба і землі...

Тоді відчув у собі дивний трепет, особливе піднесення і збудження. Відчув, що душа його розхилена і туди вільно затікає місячне проміння. Що весь він зітканий із місячного проміння, що неправду сказав сич, ніби лихі слова в ньому, як зерно, проклюнулися і в стебло пішли. Проклюнулось у ньому і в стебло пішло інше: упевненість у призначенні своєму. Отож стояв він у дворі майже розмитий місячним промінням і відчував на обличчі своєму небо з його світилами, з його таємницями, з його віщим і вічним спокоєм. Відчував, що сам починає світитися, що він росте, але не тілом, а духом, що той дух у ньому — зерно, яке має плоть, але та плоть осяйна. Хлопець знав: у цьому дворищі, в якому виріс, уже немає для нього місця, треба його покидати. Треба йти: дорога його манить! Треба зважитися на те, що передрікав йому Ох — не може він уже відступитися. Не може він не повернутися до священного дуба, у корі якого тьмяно блищать кабанячі зуби. Йому стало жаль, що піде з рідного дому як чужий, що не розвіє тривоги батька-матері, що не скаже їм лагідного слова — не належав він їм. Належав радше цьому місяцю, оцим деревам, що раптом зашамотіли навколо, оцій траві, на якій стояли його босі ноги, належав зорям, що помигували, і тому таємничому шепоту, який долинав із глибини нічної — ніч шепотіла йому віщі слова. І він підкорився її наказу, адже добре втямив, що вона йому мовила; озирнувся на батьківський дім, де царював сон, і раптом схопився за верхівку паркана, підтягся й перекинув тіло на той бік. Скочив у прохолодну, покриту росою куряву дороги і раптом побачив, що вона світиться. Біло ясніла на темному тлі, як дорога зоряна, що простягається не в небі, а на землі. Хлопець раптом схлипнув, як маленький, — дорога його повела. Звів голову, примружив очі, й босі ноги його пішли й пішли, а тіло вряди-годи струшувалося від жаху й натхнення, які малий у цей мент відчував.

Він підійшов до хатини Оха над ранок. Рідке світло розлилося по землі, але птахи ще не співали. Місяць поблід, та ще не покинув неба, був у ньому, як потемніла золота миса. Біля хати хлопець побачив маленьку білу постать, що стояла коло стосу складених колод — Ох тримав у руці смолоскипа, але не запаленого.

— Я на тебе чекав, — сказав дід спокійно.

— Знали, що маю прийти? — подивився на нього хлопець.

— Сподівався, щось запитатися?

— Авжеж, — сказав хлопець. —

— Питайся, — прорік дід.

— Чи правду казав сич? — спитав хлопець. — Чи ви з тих дурисвітів, що кажуть одне, а чинять інше? Чи справді у вас комора таємна і там добра й срібла безліч, золоті миси й тарелі?

— Наполовину правда, — сказав Ох.

— Поясніть мені, бо це єдине зерно із сичових слів, яке проросло в мені.

— Дурисвітами називають нас ті, котрі таємниць наших не знають. Але вони їх і не взнають. Отож комора таємна в мене є, але немає в ній золотих мис, тарелей і срібла. Комора ота — наука наша таємна, вона повна слів і відання, того, чого в руку не взяти. Але не про себе ми дбаємо, а про тих, хто не відає. Не для себе наша комора, а для тих, хто непосвячений.

— Цього мені досить, — сказав хлопець.

— Випий другу половину зілля свого, а тоді викрешуй вогонь, — сказав дід. — Маєш горіти у полум’ї викресаному власною рукою. Але знай: цього разу болітиме тобі...

— Знаю, — сказав хлопець і підняв із трави ще теплого дзбанка. Напився, а тоді вийняв із торбини біля пояса кресало.

Спалахнув вогонь, од якого освітилося небо, а з ним і цілий світ, бо вогонь той став такий великий, що освітилися усі дерева навдокіл. Попрокидалися птахи, велетенське вогнище горіло на східному краї неба, а ще одне біля Охової хати. Хлопець відчув, як дивно заграло в його тілі випите зілля. Він розігнався щосили, вже не чекаючи дідового повеління, і стрибнув між запалені колоди. Тоді те світило, що на сході, кинуло у світ тонкі й гострі списи, які пронизали синє повітря і обарвили небо блакитним сяєвом.

Хлопець відчув, що його одежа й волосся спалахнули, відчув, що його й справді пече, що вогонь пожирає його. Він закричав, заметався, горлав голосно, дужо, дико, він волав, просив і жадав. Велике вогнище на сході/ підстрибнуло над небокраєм і засвітило так яскраво, що боляче було дивитися очам. Хлопцеві пекло й боліло, очі його витікали, тіло його корчилося, голос його в золоту нитку перетворився; він відчував, що й сам стає вогнем, що його тіло й волосся з вогню, що з вогню цілий світ, що вогонь отой зелений, що він сам зелений і зеленим стало велике вогнище на сході. Тоді хлопця перестало пекти і зробилася з нього макова зернина, чорна, туга і мала.

Коли догоріли колоди, коли пригас жар, старий Ох довго порпався між вугілля та попелу, поки ту мачинку знайшов. Обдивився, обдмухав бережно, тоді підкинув угору, і поки мачина спустилася, витворився з неї хлопець. Виступив із трави, і вони подивилися один на одного: Ох і малий.

— Чи розумієш щось більше? — спитав Ох.

— Знаю, що в півсвіті діється, — сказав хлопець.

— Ну, то йди собі в той півсвіт, — мовив Ох, бо вже нічого не міг навчити хлопця. Уже був той мудріший за нього, адже дід ветхий, а хлопець — юний, адже він ніби вечір, а хлопець — як ранок, котрий ступив оце зараз на землю і звеселив та налив сонячним соком усе живе й неживе.

Категория: Легенды | Добавил: Радомира (26.05.2010)
Просмотров: 1207 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: