Цілий місяць добирався
хлопець до Києва. Ішов лісами, оминаючи села, і пташки направляли йому шлях.
Цілий місяць не міг стримати сліз, бо думав: це він, він винуватий! Коли б не
сказав купцям покинути хижу, не пішли б вони в ту, в яку вдарила блискавка, а
це він, він повів їх на смерть!
Хотів їх урятувати, а
наслав біду, і немає йому тепер ані прощення, ані розради.
Прибули вони в сільце,
оточене частоколом, де стояло кільканадцять півземлянок і де в людей вони
міняли хутра й мед. Навзамін давали вироби із заліза: ножі, укуття для заступів
та сох, платили й сріблом. Навесні, казали купці, вони зберуться біля города
Кия, а звідтіля поїдуть на промисел човнами. Тепер же набирали товару, який і
хотіли везти в далекі краї. Ночувати розійшлися по хижах: хлопець із купцями, а
дружинники побіч.
Малий зайняв волів до
води, ще сонце стояло на овиді, ще птахи не позамовкали, і він слухав їхню тиху
бесіду: знову забалакали про нього.
Сонце сміялося з неба.
Зелень навдокруг світилася, але скрізь стояли мокрі дерева, валялося зірване
листя, відламані гілки. Вода плюскала під ратицями волів і лопотіла під
колесами. Хлопець скорчився на возі, змалів, став ще мізерніший, тільки очі
дивилися смутно-невесело. Тільки губи ворушилися, а це промовляв він подумки
те, що говорили навколо птахи.
Цілий місяць спокійно
вони мандрували, а тоді сталася друга із ними приключка. їхав хлопець на возі і
слухав птахів. Слухав, і поступово тривога почала його опановувати, адже
оповіли птахи чудне.
Рипіли вози, бо все в
них було дерев'яне, без жодного цвяха зроблене. Ступали помалу воли, бо їм
нікуди поспішати. Гарцювала ззаду дружина, по-соколиному роззираючись навдокруг.
Кілька вершників їхало попереду, звідуючи, чи немає де засідки і чи не чатує на
них ворог та розбійник. Світило сонце, небо стояло над лісом високе й чисте і
так сяяло, що більше світла наливалося на землю від того неба, як від сонця.
Саме ж сонце стрибало по верхах дерев і часом пропадало. Сині тіні простягалися
по землі, прозорі, ніжні, як напіввидимі тіла.
Тиша навколо стояла,
хоча ні: шелестіло листя, у лісі співали птахи, але це тиші не руйнувало.
Батько вже пішов, і вони, здається, чекали, поки зникне його постать.
Феномен
появи та швидкого росту слов’янської спільноти, що відбувся на початку
та всередині I тисячоліття нашої ери на теренах майже половини Європи,
до останнього часу не був зрозуміло та обґрунтовано пояснений з точки
зору його витоків, причин, мотивацій, зародження як явища.
Чому маса місцевих та прийшлих народів центрально-східної
Європи, отих вчорашніх венедів, скіфів, сарматів, готів, балтів,
кельтів, галів, фінів, угрів, гунів, булгарів, обрів за короткий
історичний період в 400-500 років стали частинами слов’янської
спільноти? Що мотивувало ці народи стати носіями слов’янських традицій,
вірувань у всій їх багатогранності? Чому їх привабило слов’янське
світосприйняття, організація суспільних взаємовідносин, побуту? Хто їм
це все запропонував? Де взялось джерело отого нового, слов’янського?
Сімейна обрядовість. Сімейне життя українців
традиційно супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, які в
образно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливіші
стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім'ї, народження
дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім'ї.
Відповідно до природного циклу існування людини склався комплекс С. о. Основні
його елементи — родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди. Крім них,
у сім'ї нерідко відзначалися події менш важливого значення: входини,
пострижини, вступ до парубоцтва і дівоцтва, повноліття, срібне та золоте
весілля.
