Среда
26.07.2017
01:44



























Среда
26.07.2017
01:44



Авторизация

Категории раздела
Народное творчество [1]
Стихи, поэмы, прозы
Книги [0]
История [23]
Легенды [15]
Песенник [10]
Обрядник [20]
Поиск
загробный мир книга Соболев Велесов Круг поселение Дикое поле обряд Купало фото Михаил Нечай мольфар Славяне община десятник дружина князь копное право род сотник староста 1984 авиация контроль россия слежение божественная девочка Женщина обычаи традиции археология захоронение новгород АЧС Россельхознадзор свиньи стерильная зона украина чума Донецк арест взятка гривна евро иван пащенко крупная сумма Пащенко Суд чиновник арии Аркаим АРКОНА бус вера Летопись пирамиды руны Русколань дождь жара засуха урожай донбасс Дух легенда поверье рудник существо Уголь шахта шубин весна заклички заклички весны масленица масялна обряды язычество
Онлайн
Наш опрос
Клуб народной традиции - что бы Вы хотели?
Всего ответов: 155
Календарь
Праздники славян
Други
Дарисвет
Славянская Библиотека :: Славянское Язычество: славянская культура; искусства и ремёсла, РОДные боги, духи и существа, книги, музыка различных стилей, видео, клипы, календарь, традиционные славянские праздники, Вече.

Рейтинг Славянских Сайтов

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0






















Каталог статей

Главная » Статьи » Легенды

Віща наука (продовження)

Тиша навколо стояла, хоча ні: шелестіло листя, у лісі співали птахи, але це тиші не руйнувало. Батько вже пішов, і вони, здається, чекали, поки зникне його постать. Хлопець озирнувся: густий ліс оточував зусібіч галявину; а тут, на траві, гралося сонце, лискотіли стебла зілля, вітер заскакував сюди, хапався за Охову бороду, бавився нею, а тоді стрибав на білявого хлоп’ячого чуба. Старий ніби й сам у дерево перетворився: стояв, заплющившись, — лице в нього біле, як і борода. Одежу мав благу: полотняна сорочка, штани й личаки з онучами, обкрученими сировими шнурками; на голові шапчина вбога, сам маленький, а рука, що мертво лежала на костурці, побита цвіллю, ніби лишаєм.

— Уже пішов? — спитав Ох, не розплющуючись.

— Та вже, — тихо відказав хлопець.

— Прислухайся. Нічого не чуєш?

— Пташки співають і шелестить листя, — сказав хлопець.

— Значить, нічого ще не чуєш, — зітхнув старий. — Ходи!

Вони вийшли під сходи—сухо зарипіли двері.

— Піди назбирай хмизу, — сказав старий, переступаючи порога.

Хлопець метнувся назад, збіг по сходах, а коли вертався з оберемком хмизу, побачив, що старий сидить на ґанку, спустивши ноги на сходину. Здається, він спав, бо й цього разу очі його були приплющені.

Уже прийшов? — спитав, не розплющуючись. —

Запалити вогонь зумієш?

— Хто б того не вмів? — сказав хлопець.

— То запали в печі, — звелів старий.

Хата була курна, віконні засувки засунуті, через що панував тут сутінок. Дим поповз по стелі, витягуючись у горішнє вікно. Тоді Ох встав, важко крекчучи, і переступив порога. Відсунув засувки, зашарудів зіллям, вийнявши його з торбини, таких торбин висіло на стінах кільканадцять. М’яв сухе зілля білими старечими пальцями і кидав до горщика. Брав іншу торбину і так само м’яв зілля. Тоді налив у горщик води й поставив до вогню. Хлопець ще кілька разів метнувся по хмиз, а коли наносив його досить, уже зміг і присісти.

— І це ви самі тут живете? — спитав. Старий мовчав.

— А що їсте?

— Помовч, — наказав Ох. — Помовч і послухай, що каже вогонь.

— Хіба вогонь може щось говорити?

Ох не відповів, витяг до вогню лице і справді ніби слухав. В горщику забулькотіло, і по мешканню пропливли хвилі духмяного запаху, — вдихаючи його, хлопець відчував, що йому паморочиться голова.

— Двічі питимеш зілля, — сказав Ох. — А коли не навчишся, то й більше.

— Це чарівне зілля? — спитав хлопець.

— Двічі тебе навчатиму, — сказав дід. — Спершу мову пташок пізнаєш, потім мову неба й зела. Тоді вже знатимеш... — І для цього треба пити зілля?

— Еге ж, двічі... А коли не навчишся, то більше

— А що це за зілля?

— Помовч, — наказав Ох. — Помовч і послухай, що каже вогонь.

— Не розумію я мови вогню.

— А ти послухай!

Хлопець напружився, подався весь, як і Ох, до вогню, і йому здалося: справді щось гомонить. Здалося, що вогонь хихоче і крізь сміх вістить бозна-кому, що, мовляв, знову прийшов хлопець, але цей хлопець іще пеньок, ще він дурний і нічогісінько не тямить, забагато запитує, а це дурні забагато розпитують. Розумний сидить мовчки й чекає. Хлопець хотів сказати, що він не дурний, а цікавий, але подумав. що тим самим знову викаже свою глупоту. Тож сидів собі й мовчав — не хотів, щоб його дурним називали. Так вони пробули не довго й не мало, аж доки посутеніло надворі, та й прийшли з батьком сюди не так уже далеко передвечір. Нарешті дід звівся, узяв на рогача горщика й відставив з вогню.

— Ти, хлопче, тямковитий, — мовив він, — бо таки почув, що каже вогонь. Не кожному це з першого разу вдається. Зараз ми з тобою поїмо, а тоді й зілля вип’єш. Його на ніч саме й п’ють.

Дістав черствого коржа і кавалок печеного окосту; хлопець тільки тепер відчув, який він голодний, їв удвічі скоріше за діда і удвічі більше. Тоді старий налив із горщика ще теплого узвару, покуштував, випив два ковтки й передав хлопцю. Відвар був пахучий, але пахтів не зіллям, а молоком.

— Усе пити, діду?- спитав поважно.

— На здоров'ячко, хай бережуть тебе боги! — відказав Ох.

Хлопець ковтнув — тепло пройшло тілом. Випив усе і втерся. Не відчував нічого, окрім тепла, — дід при цьому пильно на нього дивився, аж рота розтулив.

— Смачне?

— Ніяке, — відказав хлопець, і йому здалося, що по долівці плавають два лебеді, один білий, а другий чорний. Подивився вгору, на закопчену стелю, дід уже затулив горішнє вікно, — там теж плавало два лебеді, але догори ногами.

— Лебедів бачу, — сказав.

— Це вже тобі щось снитися починає, — сказав дід. — Лягай і спи.

Може, й справді йому щось снилося, бо почув гру: хтось на сопілі висвистував. Йому захотілося затанцювати, але ноги не несли. Тоді з двох лебедів витворилося дві дівчини, одна білокоса, а друга чорнокоса. Вони підійшли до нього і взяли під руки. Він провис між них, бо ноги його таки не несли; дівчата засміялися й потягли його надвір. Він побачив, що розстелилася навколо тепла ніч, але в небі не було ані зірочки, ані місяця; перед хатою два молодці, один білявий, а другий чорнявий складали у стоса колоди. Тут-таки стояв і дід, але не такий ветхий, як був, а молодший і вищий, в руках у нього палав смолоскип. Молодці кинули останню колоду і втерли з чола піт; усе ще грало й грало на сопілі, але він не бачив хто. Дівчата піднесли його просто до стоса, ноги й досі були в нього неживі. Німіли й руки, і він упав на вкриту росою траву. Дід підступив до стоса й сунув туди смолоскипа. Вогонь спалахнув, бухнув угору й затанцював.

— Я такий голодний, — сказав Вогонь, — що залюбки ці дрова пожеру.

Стрибав золотими чобітками, притупував, а тіло в нього було також золоте. Грала сопіль, весело, задьористо, ніби пригравала Вогню до танцю.

— Я голодний, голодний! — горлав Вогонь, танцюючи. — Дайте мені з'їсти й цього дурного хлопця.

Тоді хлопець закричав, бо йому здалося, що лебеді-дівчата винесли його для того, щоб спалити.

— Це й буде перша твоя наука! — сказав дід, згрібаючи його в оберемок.

— Але ж, діду, я згорю! — закричав хлопець.

— Не ти згориш, а дурень, який до мене прийшов по науку.

Ох підкинув його вгору, як клубок, хлопець злетів високо-високо, майже до верхівок темних і морочних дерев. До нього простяглися золоті вогненні руки і почали гратися ним, підкидаючи, як пір'їну. Він горів, але не відчував ані болю, ані печії. Грала сопіль, але цього разу протяжно й сумно. І йому не було боляче, хоч відчував, що робиться білий і круглий. Але все ще стрибав і стрибав у вогненних руках — ним перекидалися, як яблуком. Вогонь же затихав. Хлопець відчував це, бо спускався нижче й нижче, доки не ліг на розпалений жар. І тут, на землі, у попелі й жару, не відчував ані болю, ані печії. Був білим, круглим яйцем, що світилося, висяюючи безліч ясного сяйва. Жар пригасав, тільки він світився й палахкотів зовсім так само, як світиться й палахкотить ранішнє сонце. Небо заполум'яніло, стало ясне й розгорнуло над землею примарне світання. Його більшало й більшало: на сході з явилася величезна куля, на яку годі було дивитися. З неба падала роса і вкривала траву ясними перлами. За мить вони позолотіли: розсипи щирого золота побачив хлопець навколо. Жар уже майже пригас, тільки де-не-де пломенів так само, як золота роса. Тоді підійшов до нього Ох, забрав із жару і верг ним об землю. Яйце розкололося — хлопець розплющив очі. Навпроти нього відслонено було вікно-засувку і в отвір лилося густе й тепле сонце поранку.

— А тепер, — почув він голос Оха, — йди від мене, хлопче, на три місяці. Попитай собі служби й поживи. А про ученість свою мовчи, щоб біди собі не напитати...

Отак хлопець і пішов напитувати служби. Іде, а там купці їхали з крамщиною — товаром для обміну, який міняли вони на хутра і мед. Купців було три, а з ними Дружина узброєна.

— Де ти ідеш? - запитали.

— Іду служби питати, — відповів хлопець.

— У нас не хочеш найнятися?

— А чого ж? Тільки не більше як на три місяці.

— За три місяці ми якраз і обернемося. Сідай на воза.(далі буде)
Категория: Легенды | Добавил: Радомира (19.04.2010)
Просмотров: 765 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: