Сімейна обрядовість. Сімейне життя українців
традиційно супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, які в
образно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливіші
стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім'ї, народження
дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім'ї.
Відповідно до природного циклу існування людини склався комплекс С. о. Основні
його елементи — родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди. Крім них,
у сім'ї нерідко відзначалися події менш важливого значення: входини,
пострижини, вступ до парубоцтва і дівоцтва, повноліття, срібне та золоте
весілля.
У циклі С. о. переплелися дії, символи, словесні формули та атрибути,
виникнення яких належить до різних історичних періодів з притаманними кожному з
них нормами і поглядами. Біля витоків свого формування сімейні обряди та
ритуали тісно стикалися з магічними заходами, котрі мали забезпечити сім'ї та
окремій людині щастя, багатство та плодючість, захистити її від злих сил.
Із розвитком раціональних знань магічні обряди поступово втрачали свій
первісний зміст, все більше набуваючи розважального характеру. Так формувався
багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс. Таким в основному він
залишається і тепер, хоча й зазнав значних трансформацій та спрощень.
Родильна обрядовість — складова сімейної обрядовості.
Вона є сукупністю звичаїв та обрядових дій, спрямованих на створення
сприятливого психологічного настрою для породіллі, прийому родів та вшанування
породіллі й новонародженого.
Обряди, пов'язані з народженням дитини, прийнято підрозділяти на три цикли:
передродові, власне родильні і післяродові.
Передродові обряди покликані сприяти нормальному протіканню вагітності та доброму
самопочуттю жінки. Оскільки вони торкалися делікатних справ — чекання родів та
появи нового члена сім'ї, то були насичені обереговими діями та повір'ями.
Породіллю насамперед оберігали від усіляких несподіванок та неприємностей.
Народженню дитини колись надавали більшого значення: згідно із звичаєвим правом
сім'я набувала чинності тільки тоді, коли в ній були діти. Родина без дітей
вважалася неповноцінною, а бездітність — нещастям: Хата з дітьми — базар, а
без них — цвинтар.
У народі склалася ціла система табуацій, що нібито оберігали жінку.
Породіллі заборонялося, наприклад, споживати горілку, дивитися на змій,
зустрічатися з каліками, сліпими та хворими. Нерідко жінка підперезувалася
широким вовняним поясом, який слугував за оберег, а гуцулки натягали чоловічі
штани, щоб відволікати увагу злих сил. Узагалі вважалося: чим менше людей
знають про вагітність жінки, тим легше пройдуть роди. В деяких гірських районах
України жінки з цією метою шили спеціальний облягаючий одяг, в якому і спали:
через це діти нерідко народжувалися кволими.
Отже, в Р. о. поєднувалися як раціональні елементи народного досвіду, так і
забобонні та магічні дії.
Роди(пологи, злоги, народини, родиво)
відкривають цикл власне родильних обрядів. Зважаючи на драматичність події, Р.
найбільшою мірою обставлялися обереговими і магічними обрядами. Під час Р.
відкривали двері, відчиняли всі замки, розв'язували усі вузли, щоб дитина легше
вийшла на світ; породіллю ж обкурювали зіллям. Усі ці дії виконувала спеціально
запрошена жінка, досвідчена у таких справах — баба-повитуха. У різних
районах України вона мала свою назву: на Поділлі — баба-бранка, Поліссі
— баба, бабушка, Полтавщині — баба пупорізна, породільна баба, на
Середній Наддніпрянщині — пупорізка, різна.
Перед тим як прийняти Р., повитуха на знак того, що саме відбувається в
хаті, стелила на призьбі веретку, а на вікні ставила пляшку з буряковим борщем.
Прийнявши дитину, вона відтинала пупа: хлопчику на сокирі (щоб господарем
був), дівчинці на гребені (щоб доброю пряхою була). Гуцули на честь
народження дитини палили з рушниці.
Великого значення при Р. надавали першій купелі — і не лише з гігієнічних
міркувань, а й з оберегових. Адже вода, за народними уявленнями, символізувала
силу і чистоту. Щоб дитина росла здоровою, використовували освячені трави та
квіти (свячене зілля), у купіль дівчинки доавали меду, іноді молока (щоб
гарною була), хлопчикам клали коріння дев'ясила (щоб сильними були)
або й сокиру (щоб умів майструвати). Кожен, хто приходив до хати під час
купання, мав кинути у купіль монету на щастя.
Скупану дитину обсушували біля палаючої печі, що знов-таки диктувалося не
тільки вимогами гігієни, а й давнім звичаєм: прилучення до домашнього вогнища.
Серед гуцулів було прийнято прив'язувати до правої ручки дитини мішечок зі
шматочком глини, узятої з домашньої печі. В інших регіонах як обереги
використовували ножиці або ніж, котрі клали у люльку (Полісся), вугілля з печі
чи шматочок хліба з сіллю (Волинь).
Ім'янаречення — давній звичай, пов'язаний з вибором
імені для новонародженого. Був відомий також під назвою йти за іменем і
в основному поширений на Волині, Київському Поліссі, Харківщині. Це найдавніша
форма вибору імені, в якому брала участь баба-повитуха. Пізнішою формою було
І., пов'язане з хрещенням, — йти за молитвою. Одним з її різновидів,
поширеним на Чернігівському Поліссі та Східній Полтавщині, було обрання імені
бабою-повитухою разом з кумами; другий варіант, характерний для Середньої
Наддніпрянщини і Півдня України, передбачав І. дитини тільки кумами.
Зазначені форми І., відрізняючись лише головними дійовими особами ритуалу,
за змістом були майже ідентичними. Баба-повитуха або ж повитуха з кумами, чи
самі лише куми йшли з подарунками (хлібом, пшоном та куркою) до священика, щоб одержати
ім'я. Причому воно обов'язково мало сприяти щастю та благополуччю
новонародженого, а таким могло бути або ім'я святого, якого мали відзначати
найближчим часом, або ім'я відомої людини.
Звичай надання імені відбивав і певні норми моралі та звичаєвого права,
наприклад, дитині, яка народжувалася поза шлюбом, давали негарне (нелюдське)
ім'я. Таке ім'я давалося і в тому разі, коли до церкви йшли без дарунків або
коли родина новонародженого чимось завинила перед церквою чи громадою. А втім
гарне ім'я можна було і випросити у попа за певне підношення.
Як би там не було, але, повернувшись додому, баба-повитуха поздоровляла
батьків з ім'ям і оголошувала про день хрестин.
Провідування(отвєдки, обвідки) — невід'ємна
частина звичаїв, пов'язаних з народженням дитини. П. мало за мету підтримати
породіллю та віддати їй шану. Цю місію виконували тільки жінки. Участь
чоловіків була небажаною, оскільки вони могли зашкодити роділлі. З цієї
ж причини не мали права провідувати породіллю хворі та вагітні жінки. Певні
обмеження на П. мали жінки різного віку та родинного стану. Залежно від цього
розрізнялися два види П. — одвідки та родини.
На одвідки, як правило, приходили поодинці і в основному літні родичі та
сусіди, а також баба-повитуха; на родини — переважно юрбою і лише молоді
родички, іноді приходила й баба-повитуха. П. відбувалося кожного недільного
ранку протягом двох — шести тижнів. Годилося приходити до породіллі з
дарунками: хлібом та полотном на пелюшки. Навіть найбідніші відвідувачі не йшли
з порожніми руками — приносили бодай хліб із сіллю. Заможні дарували ще й різні
страви, які символізували очищення. На Київському Поліссі це були млинці та
пампушки, на Чернігівському Поліссі — яшут та кисіль, на Поділлі—мед, у
степовій Україні — хліб, на Волині — варені груші.
Коли приходили на одвідки, усе принесене віддавали породіллі та
бабі-повитусі; на родинах же влаштовували гостину з обов'язковою стравою —
кашею. Першою їла кашу породілля, потім баба-повитуха, а далі й усі присутні,
немовби демонструючи прилучення до спільних жіночих справ. Останнє особливо
яскраво виявилося у звичаї першого годування новонародженого тією з присутніх
жінок, котра мала своє немовля. Цей звичай сягає давніх часів матріархату, коли
жінки поліції матері становили ядро однієї общини.
Хрестини — комплекс обрядових дій, спрямованих на
прилучення дитини до сім'ї, общини і християнського світу. Розрізнялись
декілька варіантів X. — переважно народні, суто релігійні та змішані. Найбільш
поширений на Україні останній варіант: спочатку дитину хрестять у церкві, а
потім у родині влаштовують гостину. Це знайшло відбиток, до речі, в усталених
висловах: йти на хрестини, йти на хлібосілля, йти на збір.
Переважно релігійний обряд X. зберігався в західних районах України (там
вважалось: поки дитина була нехрещеною, мати не могла її годувати). Серед
гуцулів, наприклад, було заведено, йдучи до церкви, стелити на поріг петик
(верхній одяг), на котрий клали дитину. Після того як мати тричі переступала
через дитину, кума брала її на руки і виносила у сіни. Там баба клала під поріг
ніж, а кума, переступаючи поріг, подавала ніж через вікно. Після цих магічних
обрядів куми несли дитину до церкви на хрещення.
В обряді X. важливу роль відігравали куми, або другі батьки
новонародженого (у церковному варіанті — хрещені батьки), яких
запрошував батько немовляти. На Середній Наддніпрянщині обирали переважно одну
пару кумів із близьких родичів, на Волині — дві-три пари як із близьких, так і
з далеких родичів, на Поділлі — до п'яти, з родичів і знайомих, на
Наддністрянщині—до десяти пар, так званих нанашок.
Відмова від кумівства вважалася за гріх. Але й відповідальність у кумів була
великою: вони справляли для похресника усі хрестильні обряди, пострижини,
весілля. У свою чергу батьки похресника несли кумам пироги, а підростаючі
похресники щороку провідували своїх других батьків (й бабу-повитуху), несли їм
"вечерю".
Після X. у церкві куми й сусіди збиралися до хати новонародженого за
святковий стіл. Обов'язковою стравою на гостинах була бабина каша (див. розділ "Обрядова
їжа"). Закінчувалися X. відвіданням кумів батьками новонародженого,
які приносили у дарунок сім хлібів і полотно. У гуцулів X. закінчувалися тим,
що хрещені батьки дарували похресникові до весілля коня, корову чи овець. Від
цього між кумами і батьками дитини встановлювалися свояцькі стосунки.
Зливки(зливання, обливання, помити руки) —
обряд очищення баби-повитухи й породіллі. Він містив у собі як
релігійно-магічний ритуал — очищення від нечистих сил, так і гігієнічні дії.
Згідно з християнськими уявленнями, породілля протягом 40 днів була нечистою.
По закінченні цього терміну вона мала йти до церкви на вивід, молитву,
щоб одержати благословіння.
Поряд із цим поширеним варіантом побутували і суто народні З., що
грунтувалися на вірі у цілющу силу води. Розпорядником цього обряду була
баба-повитуха. Майже скрізь обряд З. виконувався двічі: на другий (Волинь),
третій (Київщина) або сьомий (Поділля) дні та на сороковий день після
церковного очищення.
Для виконання обряду баба наливала у миску воду, клала туди ягоди калини (щоб
породілля була гарною та здоровою), зерна вівса і зливала породіллі воду на
руки. Потім, намочивши руку у воді, тричі прикладала до обличчя породіллі,
примовляючи: Зливаю свою руку, а твою душу. На закінчення лила трохи
води з ягодами за сорочку породіллі та всім присутнім жінкам, щоб у них ще
народжувалися діти: хто хотів хлопчика, тій кидали овес, а хто дівчинку — то
калину. Обряд завершувався гостиною та обдаруванням баби-повитухи.
Пострижини — традиційне відзначення річниці від дня
народження дитини. На цей ювілей обов'язково запрошували повитуху та хрещених
батьків. Посеред хати на долівці простилали вовною догори кожух (як обереговий
знак), садовили на нього хлопчика, і названий батько вистригав своєму похресникові
трохи волосся навхрест. У гуцулів такий обряд називався обтинанням
(рубанням, обрубуванням) і проводився двічі: через місяць після народження
(як знак прилучення дитини до роду) і в рік повноліття, символізуючи перехід
підлітка до нового соціального стану. У більш давні часи обтинання виконували
сокирою, пізніше для цього використовували ножиці.
Дівочий різновид П. — це обряд заплітання (на Закарпатті воно
проводилося через п'ять років після народження) — урочисте плетення навхрест
перших кісок. Для цього ритуалу батьки запрошували хрещену мати, якій дарували
колача та хустку.
Весільна обрядовість. Утворенню сім'ї українці завжди
надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася В. о. — справжня
народна драма, що включала ігрові дії, танці, співи, музику.
У характері В. о. відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та
світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини (весільний
похід) молодим, імітація викрадення нареченої (посад молодої), подолання
перешкод на шляху до молодої (перейма) — це свідчення давніх форм шлюбу
умиканням, а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між
сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя — своєрідний відгомін
звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу.
Пережитком матріархату є й пріоритетна роль матері у весільних дійствах.
Саме вона вирішувала питання про заміжжя дочки, зустрічала весільний поїзд,
виряджала молодих до вінчання, вбирала дочку-наречену у вінок, вела молодих на
посад. Рудиментом шлюбу дохристиянської доби є звичай накривати сина-нареченого
білою переміткою у барвінкових обрядах.
У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний,
власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з
низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовиш,
оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля
складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси,
розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний
цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини
чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин.
"Сценарій" традиційного народного весілля в основних рисах
зберігся й дотепер — більшою мірою в сільській місцевості та у значно
трансформованому вигляді в умовах міста.
Дошлюбне спілкування. Весіллю передували дошлюбні
обряди, важливим компонентом яких була ритуалістика молодіжного спілкування.
Українці кажуть: Як склався у людини шлюб, так піде і все її життя.
Ця народна мудрість виходить з того величезного значення, яке надавали шлюбу й
сім'ї, особливо у минулому, коли одружувалися на все життя і тільки з однією
людиною. Тож момент вибору судженого був дуже відповідальним. У виборі шлюбного
партнера перепліталися різні інтереси.
Дівчина прагнула зустріти обранця, котрий припав би їй до душі, батьки
жадали помічника у домі, громада — голову міцного господарства.
Система Д. с. передбачала певні норми залицяння та сватання, які майже до
кінця XIX ст. грунтувалися на патріархальних засадах. Молодь спілкувалася
переважно в межах свого села, а в містах — у межах вулиці, навіть свого
"кутка". На рубежі XIX—XX ст. цей принцип був порушений і молодь
нерідко шукала собі пару не тільки у своєму селі, а й у навколишніх. Хлопці та
дівчата зустрічалися на вулицях, ігрищах, толоках, вечірніх сходах, ярмарках.
Найпоширенішими формами Д. с. були вулиці, забави, годенки, вечорниці
тощо. На забавах молодь розважалася, співала, танцювала, водила хороводи. У
холодну пору збиралися в приміщенні на досвітки та посиденьки.
Приходили самі лише дівчата і не стільки заради розваг, скільки для роботи; на супрядки
— і хлопці, і дівчата частково для роботи, частково для розваг; на вечорниці —
в основному для розваг.
Хлопці та дівчата спілкувалися на людях, тобто перебували під певним
соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до
заходу сонця, а, наприклад, на Прикарпатті на забавах були присутні батьки або
старші родичі. Це, втім, не заважало молоді цілуватися та милуватися, проте
свою цноту дівчата берегли. Колись уся громада зневажала дівчину, яка давала
волю нестримному коханню. Траплялося, таких дівчат били мотуззям від дзвонів,
намоченим у соляній ропі. В західних районах України майже до XX ст. побутував
звичай фізично карати хлопця і дівчину за перелюбство.
Однак подібні випадки траплялися рідко, оскільки вся система виховання
молоді грунтувалася на дбайливому, лицарському ставленні хлопців до дівчат і
наречених, на романтизації почуттів.
Сватання(сватанки, змовини, брання рушників,
рушники, згодини, слово). Починалося весілля С., коли посли від молодого (старости,
свати, сватачі, посланці) йшли до батьків обранки укладати попередню угоду
про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М'ясниці
та від Паски до Трійці). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі —
ходили і його батьки, а на Закарпатті — ще й брат або сестра.
Досить складний обряд С. вельми стисло описав Т. Г. Шевченко:
"Покохавши літо чи два... парубок до дівчиного батька й матері носила
старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати
поблагословлять, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає
зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку".
Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак
відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому
гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав
макогін. Щоб уникнути сорому, часом посилали "розвідника", котрий
мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно
ввечері, аби люди не бачили.
Сватання дівчини.Прийміть мене, мамо, я ваша
невістка — такими словами, як не дивно, два століття тому дівчина починала
сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на це таке саме право, як і
хлопець. А раніше хлопці лише подекуди наважувалися свататися до коханої.
С. д. як відгомін матріархату здавна побутувало у різних народів і не
суперечило традиційним шлюбним ритуалам. Але вже за середньовіччя цей звичай
почав сприйматися як небажана форма сватання. Певний виняток становили
українці. В їхньому середовищі він, у цей час при забутий, зажив новим життям.
Цьому сприяло, зокрема, те, що через постійні війни чоловіки надовго йшли з
рідної домівки, а сім'ю очолювали жінки. З огляду на це зростали їхні права у
родині, у тому числі пріоритет у сватанні. Недаремно тоді побутував вислів взяти
замуж — замість пізнішого піти заміж.
Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою, причому їй
дуже рідко відмовляли, бо це могло накликати нещастя. Про силу цієї традиції
свідчить звичай, що існував у XVIII ст.: злочинця, засудженого до страти, могли
помилувати, якщо котрась із дівчат висловлювала бажання взяти його за чоловіка.
Проте в міру того як зростала роль чоловіків у суспільній сфері, такі звичаї
поступово забувалися. І вже наприкінці XIX ст. ініціатива у сватанні цілком
перейшла до парубків, а роль дівчини звелася до сором'язливого колупання печі
та подавання старостам весільних рушників.
Умовини(оглядини, розглядини, обзорини,
печеглядини) — знайомство з господарством молодого, яке здійснювалося
невдовзі після успішного сватання. Природа цього звичаю пов'язана з укладом
селянина-трудівника, для якого господарство було основою його життєдіяльності.
В ньому проглядається і.серйозність ставлення до утворення сім'ї: якщо молодий
не мав свого господарства, то він не мав і права на створення родини.
Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність господарства
свого сина, демонструючи його так, щоб У. завершилися шлюбною угодою. Бувало,
навіть вдавалися до хитрощів: позичали у сусідів коня, волів або
сільськогосподарський реманент.
Проте не в усі часи і не скрізь У. сприймалися так однозначно. В цілому ж
критерії оцінки обранця чи обраниці в середовищі українців базувалися на іншому
грунті. З погляду тогочасної дівчини суджений мав бути передусім хазяїном,
опріч того — врівноваженим, спокійним і непитущим, а суджена, з погляду хлопця,
— працьовитою, справною господинею, а ще й чепурною та привітною. З моральних
якостей найбільше цінувалася доброта. Отже, сімейне щастя ототожнювали
передусім із доброзичливими взаєминами між подружжям: Не потрібен і клад,
якщо у чоловіка з дружиною лад.
Про хиткість цього звичаю може свідчити довільність його дотримання: у
"класичному" варіанті У. передували заручинам, але могли поєднуватися
з ними, проводитися після них або й зовсім не проводитися.
Заручини(полюбини, хустки, рушники, сватанки)
— заключний етап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб. Водночас це
перший передвесільний обряд, що набував законної чинності.
На З. до молодої приходили разом із молодим його батьки та родичі. Всі
сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав
рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев'язував
їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а
всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. У Карпатах цей
ритуал здійснювала мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною
і подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родичів.
Після усіх церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і відтепер не
мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися вважалася за безчестя, за
відмову ж відшкодовували матеріальні витрати та ще й платили за образу.
На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони отримували певні
атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку у косах або
квітку (на Буковині — траву). В західних районах більш поширеними були
вінки, їх плели у так звані барвінкові дні. На Гуцульщині вінок
змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу,
навіть спала у ньому. Існувало повір'я: якщо вінок пропаде — не буде щастя у
подружньому житті.
Барвінкові обряди розпочинали
власне весілля. Вони символізували освячення шлюбу громадою і включали цілий
ряд обрядових дій: збирання барвінку, материнське благословіння на плетення
вінків, їх виготовлення та одягання.
У різних районах України Б. о. мали свої особливості. Найбільш поширеними
вони були в Карпатах та на Наддністрянщині. Там по барвінок йшли молодіжною
громадою з музикою, на Бойківщині — молода з дружками та малим хлопцем, на
Закарпатті — дружки молодого і молодої. На Середній Наддніпрянщині та у східних
районах по барвінок йшла тільки молодь, яка виготовляла барвінковий вінок лише
як прикрасу до короваю.
Дівич-вечір(дівичник, вечорина, вечоринки,
дружбини, пироги, збірня, головиця, заграванки, заводини) влаштовували
напередодні весілля як символ прощання з вільним життям. Такі молодіжні вечори
робили окремо в оселях молодої та молодого. Це був обрядовий акт відокремлення
наречених від нежонатої молоді.
Д.-в. у домі нареченої відзначався особливою ліричністю. Дівчата-подруги
вили гільце: оздоблювали квітами, стрічками та букетиками колосків
виготовлені під час барвінкових свят вишневе деревце або гілку сосни. Гільце
символізувало незайманість, красу та молодість. Разом із завиттям гільця виготовляли
маленьку квітку або вінки для молодого і молодої як символ наречених.
Одягання вінків супроводжувалося ритуалами. На долівці розстеляли біле
полотно, на яке ставили хлібну діжу, зверху клали подушку. Наречена сідала на
неї (на Прикарпатті — на застелене кожухом ярмо), після чого брат розплітав їй
косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком. У більш давні часи всі ці
дії виконувала мати.
Старша дружка (весільна матка) чіпляла молодому вінок до шапки чи
капелюха, садовила біля нареченої на кожух і накривала їх рушником або посипала
житом.
Після цього молодих називали князем та княгинею, вони збирали
дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню і сусідів на
весілля.
Весільний поїзд(поїзд, свати, почет, дружина).
Його складали головні дійові особи весільної обрядовості — з боку молодого і з
боку молодої. На перших етапах весілля ці групи перебували у протиборстві, на
заключних — у порідненні.
Центральними фігурами В. п., навколо яких розгорталися всі обрядові дії,
були наречені. Групу нареченого представляли старший дружка (боярин),
хорунжий, старший сват, дружка, світилки, групу нареченої — старша дружка,
брати. Всі вони разом складали почет молодих, виконуючи ритуальні
функції переважно на перших етапах весілля: під час плетення вінків, завивання
гільця, запросин.
Весільні чини. Українське весілля — багатоактова
народна драма з численними дійовими особами, кожна з яких виконувала свою
обрядову роль. Власне, майже всі весільні гості (свати, сватьбові) мали
свої В. ч.
Функцію розпорядника весілля виконував староста (сват). Він починав
сватання, ділив коровай, виголошував прощі, в деяких регіонах одягав намітку
нареченій, виконував і деякі обряди, що мали правове значення. Не даремно
старосту вважали за представника громади. У парі зі старостою виступала його
дружина — старостіна (сваха, свашка), яка брала участь в обміні
подарунками, хлібом, в обрядах покривання молодої.
До почту молодих входили В. ч., які виконували важливі, але одномоментні
функції: приданки, закосяни, свашки виконували обряд пов'язування
намітки; світилка стежила, щоб не згасли свічки при виконанні обряду
посаду; брат продавав сестру-наречену; солов'ї (хлопці, родичі
молодої) продавали її придане.
Серед В. ч. були й ті, хто "спеціалізувався" на виконанні окремих
обрядів: вінкоплетниці, коровайниці, візники (возниці, кодаші), гудаки
(веселики, музики), кошельник (при обдаровуванні); весільні атрибути несли хорунжий
і прапор.
Усі В. ч. мали обрядові відзнаки: найповажніші перев'язувалися рушниками,
інші чіпляли букети на піджаки і квітки на капелюхи.
Бгання короваю — один із найпоширеніших весільних
обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини. Українці
пекли багато видів весільного хліба: коровай, дивень, теремок, гільце,
лежень, полюбовники, шишки, гуски, калачики, кожен з яких виконував
специфічну обрядову функцію.
Головним весільним хлібом був коровай, який виготовлявся з дотриманням
певного сценарію. Бгали його у п'ятницю або суботу в домі молодої (у
східних районах), у родичів (Поділля та Волинь) або ж в обох молодих. Нерідко у
цьому ритуалі брали участь родичі з обох боків, символізуючи поріднення сімей.
Бгали коровай спеціально запрошені заміжні жінки, які приносили з собою
борошно, яйця та сало. Весь процес Б. к. обставлявся ритуальними та магічними
діями. Вважалося доброю ознакою, коли коровайниць була непарна кількість
(найкраще сім). Щоправда, в деяких районах запрошували парне число жінок: щоб
молоді увесь вік прожили в парі. При цьому коровайниці повинні були
перебувати у першому шлюбі і жити в злагоді.
Спільність дій під час Б. к. мала символізувати єдність майбутньої сім'ї.
Для цього коровайниць зв'язували рушником і вони мусили все робити разом:
місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки. Існувало повір'я, що вдало
спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а
покручений — злу долю. Тому коровайниці "улещували" коровай
приказками та піснями.
Кожен із весільних хлібів мав своє призначення: з паляницею йшли свататися,
з шишками та колачем запрошували на весілля, голубки та гуски дарували
коровайницям. Коровай був окрасою весільного столу як символ достатку й щастя,
а наприкінці весілля його розподіляли між усіма присутніми.
Запросини передбачали збір дружини (весільного
поїзда) та запрошення гостей. Їх проводили у неділю зранку. У супроводі
бояр та дружок матері молодого й молодої виряджали своїх дітей на З. Молода у
національному вбранні, прикрашена квітками та стрічками, обходила хати й
дарувала господарям шишки, промовляючи: Просили вас батьки, і я вас прошу
прийти на малий час — на весілля до нас. Цей звичай не був повсюди
однаковим: у південних районах найчастіше запрошував молодий, у Карпатах —
спеціальні посередники (звачі), на Поділлі молоді ходили на З. разом. Як
правило, запрошували близьких і далеких родичів, сусідів та знайомих, а у
невеликих селах — усіх мешканців. Не годилося запрошувати під час випадкових
зустрічей на вулиці, що відбилося в іронічному прислів'ї: Просили по дорозі,
щоб не були на порозі.
Вирядження молодого — початок кульмінаційного
весільного обряду — посаду молодих, який мав санкціонувати шлюб. Виряджала
молодого мати, напинаючи на нього вивернутий вовною наверх кожух та обсипаючи
зерном та дрібними грішми. Опісля молодий у супроводі весільного почту їхав по
наречену. Схема цієї поїздки досить-таки складна. Власне, їх дві: найдавніша (з
дому нареченого в дім нареченої і знов до хати молодого) та більш пізня (з дому
нареченого в дім нареченої, потім до церкви, після до хати молодої, потім
повернення до своєї хати без молодої, знов до хати молодої і повернення до
батькового дому з молодою).
Основну обрядову і санкціонуючу функцію виконувала мати молодої: вона
зустрічала почет, благословляла заручених на вінчання, а потім зустрічала їх
після нього. Зустріч відбувалася біля порогу оселі нареченої. Молоді тричі
вклонялися батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. Нерідко мати зустрічала
молодих у вивернутому кожусі: щоб зять був багатий.
Складна церемонія весільного походу передбачала і декілька викупів за
наречену. Перший влаштовували у вигляді перейми неодружені хлопці на
знак того, що відпускають дівчину з молодіжної громади. Повторювався викуп біля
воріт хати нареченої (ворітна) — за право вступу молодого на територію
іншого роду, потім у сінях — за місце біля нареченої. Останній викуп — весільний
пропій — відбувався наприкінці весілля.
Посад — обрядові дії, що санкціонували остаточне
скріплення шлюбу та поріднення родів. Вони включали обряд викупу місця біля
нареченої, обмін дарами між родинами молодого і молодої, розподіл короваю та
обдарування молодих. П. здавна був юридичною санкцією шлюбу та й залишився
таким після введення церковного вінчання.
Вінчання — форма церковного шлюбу, яка
запроваджувалася Синодом протягом XVII—XVIII ст. На перших етапах цього процесу
В. погано сприймалося населенням України, оскільки суперечило народним
весільним обрядам. Повінчані молоді нерідко жили нарізно, аж поки не справлять
традиційне весілля. Лише поступово освячення шлюбу в церкві набрало юридичної
сили і стало невід'ємним компонентом весілля.
І все ж таки остаточне скріплення шлюбного союзу залишалося за народними
обрядами. Не даремно В. передувало давньому санкціонуючому народному обряду —
посаду. Довгий час воно сприймалося крізь призму язичницьких традицій,
свідченням того с велика їхня частка у християнському обряді В. Перед тим як
йти до церкви, молоді просили у батьків благословіння. Ця церемонія проводилася
із хлібом-сіллю.
На Гуцульщині обряд В. зветься прощею: молодий і молода тричі
обходять довкола столу і просять батьків пробачити за все, чим завинили перед
ними. Йдучи до церкви, молода нерідко клала собі за пазуху залізний ключ або
цілушку хліба. Виходячи з церкви, молоді з'їдали хліб, щоб жилося не вбого.
Під час В. дружки тримали на правому плечі молодого хлібину зі свічкою, а
над лівим плечем молодої перемітку. Це також елементи народної обрядовості, які
дещо "заземлили" духовний церемоніал. Водночас церковне В.
збагачувало традиційне народне весілля ідеєю освячення шлюбу, закріплюючи
цінності сімейного життя.
Покривання — найдраматичніший весільний обряд, що
символізував перехід молодої до заміжнього стану. Він був продовженням посаду
молодих, а розпочинався розподілом короваю. Ритуали розподілу весільного хліба
і спільного його з'їдання молодими символізували створення нової сім'ї.
Далі символічні дії через розплітання коси та П. голови молодої очіпком і
наміткою підкреслювали ієрархічність шлюбного союзу. У найдавніші часи обряд
розплітання здійснювався в домі молодої приданками та свекрухою, в кінці ж XIX
ст. — як в домі молодої, так і в домі молодого приданками, свекрухою й навіть
молодим.
Молоду садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили
волосся маслом чи медом. На Поділлі втинання коси здійснював молодий:
посадовивши наречену собі на коліна, відрізав косу ножицями. На Закарпатті
зберігався і більш архаїчний обряд — відсікання коси. Після церковного вінчання
розпочиналися танці, під час яких молодій обтинали косу. Родичі молодого
прив'язували кінець коси до гвіздка, вбитого в стіну. Молодий серед танцю
повинен був виявити таку спритність, щоб єдиним ударом топірця повністю
відрубати косу. Після цього родичі молодої приймали хлопця до свого роду.
Відрізавши косу, молоду покривали очіпком. За ритуалом, вона мала двічі його
зривати, і тільки на третій раз корилася долі. Від цього моменту вона
переходила у стан жінки з відповідними нормами поведінки. Вони підкреслювалися,
зокрема, вбранням: заміжня жінка збирала волосся у жмут й запиналася хусткою
або вдягала очіпок. Виходити поміж люди без нього вважалося непристойним.
Обряд П. був останнім, що викопувався в домі нареченої. Після нього молодий
забирав молоду до свого дому, а разом і її посаг.
Посаг(придане). Кожна українська дівчина
готувала собі придане, зокрема ту його частину, що становила так звану скриню.
Адже П. складався з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої,
то й виділяв батько. Це худоба, певна сума грошей, клаптик землі. Але те, що
входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама або ж разом з матір'ю.
Скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими
дівчина мала обдаровувати весільних гостей.
Отож, до весілля дівчині належало багато працювати. А втім ця праця не була
для неї