Автор: В.М.Рудий

Тече ріка Часу, пливе ріка Часу
Й у Вічності морі назавжди щезає.
Ось так й наша пам’ять, велична і горда,
Втікає в безмежжя й назад не вертає.

Ой, сяду на камінь на люднім Майдані,
Одягну на себе нову вишиванку,
Де ниточка кожна зав’язана в вузлик
Для пам’яті стане за гарну приманку.

Напущу на струни всі десять соколів,
Щоб час повернути у сонячний простір,
Й тоді прилетить наша пам’ять забута
До нас, Божих внуків, зигзицею в гості.

Згадаємо ж, браття, ту Славу русинську,
З якою ми жили у злагоді добрій,
Як Отчий наш край боронили звитяжно
Від греків і римлян, від готів і обрів.

Єдині й незламні були ми віками,
У Коло своє ворогів не пускали,
То як же це сталось, скажіте, русини,
Що підлі варяги панами в нас стали?

Прийшли в нашу хату, як таті незвані,
Із Греції віру принесли новітню
Й почали, як дома, господарювати,
А наших Богів віднесли на дровітню.

Ось так нас без зброї й загнали в неволю,
І ми з тим змирились, довірливі й щирі,
Бо вже нам варяги, і греки, й ромеї –
Не вражі чужинці, а «браття по вірі».

Ці ж «браття», залізши в батьківську оселю,
Мордують і матір, і доньку, і сина…
То де ж наша гордість і прагнення волі?
Чи ж ваші мечі поржавіли, русини?

Гей, пущу я десять соколів на струни,
Най грізно рокочуть, як грім над Землею!
Гей, люд, піднімайся на поклик Перуна!
Вставайте, русини, під стяги Арея!