Життєопис Григорія Савича Сковороди складали письменники,
історики, філософи, а також із різноманітних переказів творила привабливий
образ поета-любомудра багатюща поетична уява народу. Із уст в уста, із книжки
в книжку передавалися оповіді про Григорія Сковороду, в якому вражає його
гідність, принциповість і рідкісний дар гармонії слова і діла.
Коли в 1753 році Г.С. Сковорода посів у Переяславському
колегіумі посаду викладача піїтики, місцевий єпископ вимагав пояснити, чому
Сковорода викладає свій предмет не як кожний «порядочный чиновник», а
по-новому. Григорій Савич відповів, що про те можуть судити спеціалісти:
«Одна справа — архієрейський посох, а інша — смичок», що значило «знай швець
своє шевство, а в кравецтво не мішайся». Це був виклик, якого не могла знести
епіскопська пиха,— і Сковорода “изгнан был из ущилища Переяславского не с
честью”.
Коли пізніше Білгородський епіскоп Йосип Миткевич запропонував Сковороді
прийняти духовний сан, чернецтво, той зухвало відповів: «Хіба ви хочете, щоб
я збільшив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко та
чернецтвуйте! А для мене чернецтво — в житті несутяжному, в задоволенні
малим, у помірності, у відмові від усього непотрібного, щоб придбати найпотрібніше;
в зреченні від усіляких примх, аби зберегти себе самого в цілості; в
загнузданні самолюбства... в пошукуванні слави божої, а не слави людської».
Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого:
«Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти,
свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і
прикрасою обителі». У відповідь—виклик: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння
собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому...
Риза! Риза! Як небагато ти опреподобила, як багато окаянствувала!»
Сковороду спокушали високими світськими посадами, все з тим же наміром —
ізолювати його від людей. Харківський губернатор пропонував: «Чесний
чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?» У відповідь —
сковородинське: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з
успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за
знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про
це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в
театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної,
самітної. Я обрав собі цю роль — і задоволений».
Та що губернатор!.. Приручити Сковороду робила спробу сама цариця Катерина
II, запрошуючи на постійне проживання при дворі. У відповідь знову виклик: «Я
не покину батьківщини. Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця». У
спокусливі сіті заради «панства великого», заради «лакомства нещасного»
Сковорода так і не дався. Він з повним правом заповідав написати на своїй
могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав».
Сковорода не дозволив завдати клопоту друзям навіть своєю смертю. Уже в
останній день свого життя, за переказами, він лишався веселим і говірким, а
по обіді взявся до незвичайної роботи: сам викопав собі могилу, потім пішов
до кімнати, надів чисту білизну, підклав під голову торбу з власними
пожитками і навіки заснув. Це сталося 9 листопада 1794 р. в с. Пан-Івінівці
на Харківщині (нині – село Сковородинівка Золочівського району).
Незадовго до смерті, як розповідають, Сковороду вмовляли запричаститися. «Не
євхаристія єднає людину з богом, а пізнання себе»,— була його відповідь.
|
