Заворожи мені, волхве,
Друже сивоусий!
Ти вже серце запечатав,
А я ще боюся.
Боюся ще погорілу
Пустку руйнувати,
Боюся ще, мій голубе,
Серце поховати.
Може, вернеться надія
З тією водою
Зцілющою й живущою,
Дрібною сльозою –
Може, вернеться з-за світа
В пустку зимувати,
Хоч всередині обілить
Горілую хату.
І витопить, і нагріє,
І світло засвітить...
Може, ще раз прокинуться
Мої думи-діти.
Може, ще раз помолюся,
З дітками заплачу.
Може, ще раз сонце правди
Хоч крізь сон побачу...
Стань же братом, хоч одури.
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тім`я розбити??!
13 декабря 1844 С.-Петербург
Т.Г. Шевченко
Люба моя, Любий друже
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа.
Раби, невольники недужі,
Заснули мов свиня в калюжі.
В святій неволі!
Любий друже, люба моя,
Не хрестись і не клянись і не молись ні кому в світі,
Збрешуть люде,
І візантійський Саваоф одурить,
Не одурить Бог!
Карать і миловать не буде,
Ми не раби його, ми люде!"
То ж будьмо врешті людьми, а не рабами!
І ще:
Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе-брате,
В своїй добрій, теплій хаті
Оковано, омурано
(Премудрого одурено),
Багряницями закрито
І розп`ятієм добито?
Не добито! Стрепенися!
Та над ними просвітися,
Просвітися!.. Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Я в л е н и м и піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати!
