В мені уже народжується бог , і напівпам"ятний , напівзабутий , немов і не в мені , а скраю смерті , куди живому зась - мій внук і прадід - пережидає , заки я помру . Я з ним удвох живу . Удвох існую , коли нікого . і гримить біда , мов канонада . Він опорятунок , я ж білоусто мовлю : порятуй , мій господи . Опорятуй на мить , а далі я , оговтаний , врятую себе самого сам . Самого - сам . Він хоче поза мене вийти . Прагне рятуючи донищити мене , аби на протязі , на буряних вітрах я вийшов сам із себе , наче шабля виходить з піхов . Хоче вийти геть , щоб згасла свічка болю . Щоби тьма впокорення мене порятувала інобуттям . іножиттям . Найменням уже невласним : ось він , той загал , яким кермує той шалений бог , котрий в мені воліе народитись / а я ще тую свічку посвічу , аби мені не смеркло передчасно , просвітлоі дороги свічка чорна - неначе перемога крадькома / .
На Лисiй горi догоряє багаття нiчне
На Лисiй горi догоряє багаття нiчне,
I листя осiнне на Лисiй горi догоряє,
а я вже забув, де та Лиса гора, i не знаю,
чи Лиса гора впiзнала б мене.
Середина жовтня, пора надвечiр'їв твоїх,
твоїх недовiр i невiр i осiннього вiтру.
I вже половина життя забуваеться. Грiх
уже забувається. Горе i радiсть нехитра.
Середина жовтня — твоїх тонкогорлих розлук,
I я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,
чи я вже помер, чи живу, чи живцем помираю,
бо вже вiдбринiло, вiдквiтло, вiдгасло, вiдграло навкруг.
Та досi ще пахнуть тужливi долонi тобi,
I губи гiркi аж солонi i досi ще пахнуть,
I Лиса гора пролiта — схарапудженим птахом,
I глухо, як кров ув аортах, надсадно гудуть голуби.
Сидимо біля погаслого вогнища, перетрушуємо в долонях попіл, розтираємо витухлі геть вуглини: а що як зажевріе раптом жар? Тут темно і темно там і ще далі темно, але жар ніби жевріе. Ось він ! задумано каже друг, очі його туманіють страхом. Бачу, відказую скорбно другові, придивляючись до нічних світлячків. Сидимо біля погаслого вогнища - століття, друге, трете, жар не стухає, не гасне. Такщо друг, коли невіра його нестерпна, називає купину вічним вогнем і просить сірника, щоб запалити цигарку.
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.
