Тиша навколо стояла, хоча ні: шелестіло листя, у лісі співали птахи, але це тиші не руйнувало. Батько вже пішов, і вони, здається, чекали, поки зникне його постать. Хлопець озирнувся: густий ліс оточував зусібіч галявину; а тут, на траві, гралося сонце, лискотіли стебла зілля, вітер заскакував сюди, хапався за Охову бороду, бавився нею, а тоді стрибав на білявого хлоп’ячого чуба. Старий ніби й сам у дерево перетворився: стояв, заплющившись, — лице в нього біле, як і борода. Одежу мав благу: полотняна сорочка, штани й личаки з онучами, обкрученими сировими шнурками; на голові шапчина вбога, сам маленький, а рука, що мертво лежала на костурці, побита цвіллю, ніби лишаєм.

— Уже пішов? — спитав Ох, не розплющуючись.

— Та вже, — тихо відказав хлопець.

— Прислухайся. Нічого не чуєш?

— Пташки співають і шелестить листя, — сказав хлопець.

— Значить, нічого ще не чуєш, — зітхнув старий. — Ходи!

Вони вийшли під сходи—сухо зарипіли двері.

— Піди назбирай хмизу, — сказав старий, переступаючи порога.

Хлопець метнувся назад, збіг по сходах, а коли вертався з оберемком хмизу, побачив, що старий сидить на ґанку, спустивши ноги на сходину. Здається, він спав, бо й цього разу очі його були приплющені.

Уже прийшов? — спитав, не розплющуючись. —

Запалити вогонь зумієш?

— Хто б того не вмів? — сказав хлопець.

— То запали в печі, — звелів старий.

Хата була курна, віконні засувки засунуті, через що панував тут сутінок. Дим поповз по стелі, витягуючись у горішнє вікно. Тоді Ох встав, важко крекчучи, і переступив порога. Відсунув засувки, зашарудів зіллям, вийнявши його з торбини, таких торбин висіло на стінах кільканадцять. М’яв сухе зілля білими старечими пальцями і кидав до горщика. Брав іншу торбину і так само м’яв зілля. Тоді налив у горщик води й поставив до вогню. Хлопець ще кілька разів метнувся по хмиз, а коли наносив його досить, уже зміг і присісти.

— І це ви самі тут живете? — спитав. Старий мовчав.

— А що їсте?

— Помовч, — наказав Ох. — Помовч і послухай, що каже вогонь.

— Хіба вогонь може щось говорити?

Ох не відповів, витяг до вогню лице і справді ніби слухав. В горщику забулькотіло, і по мешканню пропливли хвилі духмяного запаху, — вдихаючи його, хлопець відчував, що йому паморочиться голова.

— Двічі питимеш зілля, — сказав Ох. — А коли не навчишся, то й більше.

— Це чарівне зілля? — спитав хлопець.

— Двічі тебе навчатиму, — сказав дід. — Спершу мову пташок пізнаєш, потім мову неба й зела. Тоді вже знатимеш... — І для цього треба пити зілля?

— Еге ж, двічі... А коли не навчишся, то більше

— А що це за зілля?

— Помовч, — наказав Ох. — Помовч і послухай, що каже вогонь.

— Не розумію я мови вогню.

— А ти послухай!

Хлопець напружився, подався весь, як і Ох, до вогню, і йому здалося: справді щось гомонить. Здалося, що вогонь хихоче і крізь сміх вістить бозна-кому, що, мовляв, знову прийшов хлопець, але цей хлопець іще пеньок, ще він дурний і нічогісінько не тямить, забагато запитує, а це дурні забагато розпитують. Розумний сидить мовчки й чекає. Хлопець хотів сказати, що він не дурний, а цікавий, але подумав. що тим самим знову викаже свою глупоту. Тож сидів собі й мовчав — не хотів, щоб його дурним називали. Так вони пробули не довго й не мало, аж доки посутеніло надворі, та й прийшли з батьком сюди не так уже далеко передвечір. Нарешті дід звівся, узяв на рогача горщика й відставив з вогню.

— Ти, хлопче, тямковитий, — мовив він, — бо таки почув, що каже вогонь. Не кожному це з першого разу вдається. Зараз ми з тобою поїмо, а тоді й зілля вип’єш. Його на ніч саме й п’ють.

Дістав черствого коржа і кавалок печеного окосту; хлопець тільки тепер відчув, який він голодний, їв удвічі скоріше за діда і удвічі більше. Тоді старий налив із горщика ще теплого узвару, покуштував, випив два ковтки й передав хлопцю. Відвар був пахучий, але пахтів не зіллям, а молоком.

— Усе пити, діду?- спитав поважно.

— На здоров'ячко, хай бережуть тебе боги! — відказав Ох.

Хлопець ковтнув — тепло пройшло тілом. Випив усе і втерся. Не відчував нічого, окрім тепла, — дід при цьому пильно на нього дивився, аж рота розтулив.

— Смачне?

— Ніяке, — відказав хлопець, і йому здалося, що по долівці плавають два лебеді, один білий, а другий чорний. Подивився вгору, на закопчену стелю, дід уже затулив горішнє вікно, — там теж плавало два лебеді, але догори ногами.

— Лебедів бачу, — сказав.

— Це вже тобі щось снитися починає, — сказав дід. — Лягай і спи.

Може, й справді йому щось снилося, бо почув гру: хтось на сопілі висвистував. Йому захотілося затанцювати, але ноги не несли. Тоді з двох лебедів витворилося дві дівчини, одна білокоса, а друга чорнокоса. Вони підійшли до нього і взяли під руки. Він провис між них, бо ноги його таки не несли; дівчата засміялися й потягли його надвір. Він побачив, що розстелилася навколо тепла ніч, але в небі не було ані зірочки, ані місяця; перед хатою два молодці, один білявий, а другий чорнявий складали у стоса колоди. Тут-таки стояв і дід, але не такий ветхий, як був, а молодший і вищий, в руках у нього палав смолоскип. Молодці кинули останню колоду і втерли з чола піт; усе ще грало й грало на сопілі, але він не бачив хто. Дівчата піднесли його просто до стоса, ноги й досі були в нього неживі. Німіли й руки, і він упав на вкриту росою траву. Дід підступив до стоса й сунув туди смолоскипа. Вогонь спалахнув, бухнув угору й затанцював.

— Я такий голодний, — сказав Вогонь, — що залюбки ці дрова пожеру.

Стрибав золотими чобітками, притупував, а тіло в нього було також золоте. Грала сопіль, весело, задьористо, ніби пригравала Вогню до танцю.

— Я голодний, голодний! — горлав Вогонь, танцюючи. — Дайте мені з'їсти й цього дурного хлопця.

Тоді хлопець закричав, бо йому здалося, що лебеді-дівчата винесли його для того, щоб спалити.

— Це й буде перша твоя наука! — сказав дід, згрібаючи його в оберемок.

— Але ж, діду, я згорю! — закричав хлопець.

— Не ти згориш, а дурень, який до мене прийшов по науку.

Ох підкинув його вгору, як клубок, хлопець злетів високо-високо, майже до верхівок темних і морочних дерев. До нього простяглися золоті вогненні руки і почали гратися ним, підкидаючи, як пір'їну. Він горів, але не відчував ані болю, ані печії. Грала сопіль, але цього разу протяжно й сумно. І йому не було боляче, хоч відчував, що робиться білий і круглий. Але все ще стрибав і стрибав у вогненних руках — ним перекидалися, як яблуком. Вогонь же затихав. Хлопець відчував це, бо спускався нижче й нижче, доки не ліг на розпалений жар. І тут, на землі, у попелі й жару, не відчував ані болю, ані печії. Був білим, круглим яйцем, що світилося, висяюючи безліч ясного сяйва. Жар пригасав, тільки він світився й палахкотів зовсім так само, як світиться й палахкотить ранішнє сонце. Небо заполум'яніло, стало ясне й розгорнуло над землею примарне світання. Його більшало й більшало: на сході з явилася величезна куля, на яку годі було дивитися. З неба падала роса і вкривала траву ясними перлами. За мить вони позолотіли: розсипи щирого золота побачив хлопець навколо. Жар уже майже пригас, тільки де-не-де пломенів так само, як золота роса. Тоді підійшов до нього Ох, забрав із жару і верг ним об землю. Яйце розкололося — хлопець розплющив очі. Навпроти нього відслонено було вікно-засувку і в отвір лилося густе й тепле сонце поранку.

— А тепер, — почув він голос Оха, — йди від мене, хлопче, на три місяці. Попитай собі служби й поживи. А про ученість свою мовчи, щоб біди собі не напитати...

Отак хлопець і пішов напитувати служби. Іде, а там купці їхали з крамщиною — товаром для обміну, який міняли вони на хутра і мед. Купців було три, а з ними Дружина узброєна.

— Де ти ідеш? - запитали.

— Іду служби питати, — відповів хлопець.

— У нас не хочеш найнятися?

— А чого ж? Тільки не більше як на три місяці.