Рипіли вози, бо все в них було дерев'яне, без жодного цвяха зроблене. Ступали помалу воли, бо їм нікуди поспішати. Гарцювала ззаду дружина, по-соколиному роззираючись навдокруг. Кілька вершників їхало попереду, звідуючи, чи немає де засідки і чи не чатує на них ворог та розбійник. Світило сонце, небо стояло над лісом високе й чисте і так сяяло, що більше світла наливалося на землю від того неба, як від сонця. Саме ж сонце стрибало по верхах дерев і часом пропадало. Сині тіні простягалися по землі, прозорі, ніжні, як напіввидимі тіла.

— День який чудовий випав, — сказав один із купців.

— На погоду ще від учора заходило, — мовив другий.

Третій приклав до рота глечика з водою й напився. Співали пташки. Хлопець прислухався і раптом збагнув: розуміє їхню мову. Одна оповідала про шуліку, котрий учора на неї напав, оповідачка врятувалася, а її подруга потрапила шуляці в пазурі. Пташка розказувала, як треба ховатися й рятуватися, а вози рипіли й рипіли, воли тюпали та й тюпали.

— Може, розстелимо хутра на возах, — сказав старший купець, — хай вивітріють на сонці.

— А чого ж, — сказав той, що воду пив, — хай вивітріють.

Вони позіскакували з возів і, не зупиняючи їх, почали розстеляти шкури. Світило сонце і пташки співали, але вже не ті — інші.

— Глянь-но на цих дурних, — сказала одна пташка, — шкури розстеляють.

— Ха-ха, — мовила друга. — Невже не знають нічого?

— Справді то ті дурні шкури розложили? — дзенькнула третя.

— Ото дурні. Зараз буде дощ і їхні шкури намочить.

— Великий дощ насувається.

— Дощ, дощ! — крикнула ще одна пташка. — Зараз буде великий дощ. Не дощ, а буря!

— А вони не тямлять, що ми кажемо?

— Хіба дурні можуть тямити? і

— Той хлопець нас слухає.

— Він їм не скаже нічого.

— А коли скаже?

— Біди собі напитає.

— Той, що розуміє нашу мову, мусить знати про це.

— Дощ, дощ! — крикнула ще одна пташка. — Зараз буде великий дощ. Не дощ, а буря!

На ту мову почервонів хлопець, розумів-таки пташину мову, але не відав, яка біда його чекає. Зирнув на небо: ясне воно було, зирнув на сонце — сміялося, аж боляче очам зробилося.

— Така вже погода добра, — сказав один із купців. — Це я її вгадав, пам'ятаєте...

— А я вам скажу інакше, — мовив хлопець. — Збирайте свої шкури і шукайте затишку, бо великий дощ надходить.

Вони зирнули на нього здивовано.

— А ти звідки знаєш?- спитав той, що погоду вгадував.

— Угадав, як ви.

— Ще малий для такого діла, — мовив купець. — Стули губу та мовчи.

— Ми тебе для прислуги найняли, а не для вгадування. Чи ж ти вчений? Хлопець мовчав: не міг оповісти про своє вчення — і дід застерігав, і птахи.

— А може, він і справді щось відає?— мовив той, що воду пив.

— Що воно, таке мале, відати може? — сказав старший.

— Наймили ми якогось дурного, — усміхнувся той, що погоду вгадував. — Тут така погода, а він ляпає про дощ.

На те хлопець ще більше почервонів, аж сам здивувався.

— Господинове, — сказав, — послухайте мя вдень, а по тому будете слухати й під вечір і на ніч.

Сказав це так дивно, крізь зуби — аж насупився, — розсердився на них.

— Я його послухаю, — мовив той, що воду пив. Зіскочив з воза й пішов до свого, де погонич сидів.

— Оце б я хлопця слухався, — буркнув старший купець, накладаючи на лице шапку.

— Я ще вчора погоду вгадав, — самовпевнено прорік другий і так позіхнув, аж ледве щелепи йому не заклинило.

— Той хлопець нас розуміє! — зойкнула якась пташка.

— Він їм сказав, він їм сказав, — затьохкала друга.

— І собі біди напитує, — цвікнула третя.

— Ха-ха, напитує... Полетимо й подивимося.

— Дурний той хлопець...

— А ще дурніші купці!

На те слово налетів на ліс вітер, рванув листя з гіллям, зашумів, застрибав, війнув, дихнувши людям в обличчя. Хлопець смикнув головою: небо було чисте і сонце світило. Рипіли вози, а найбільше цей, на якому вони сиділи.

— Збирайте хутра! — крикнув прибігши той, що воду пив. — Вітер зірвався!

— Не кожен вітер дощ приносить, — сказав вгадувач погоди.

Хлопець сидів і мовчав. Дивився у небо, а там уже й хмара з явилася.

— Дивіться, яка хмара! — сказав той, що воду пив.

— Не кожна хмара дощі посилає, — відповів вгадувач погоди. Злива звалилася раптово, ще й доброї хмари не наславши, і поки позбирали хутра, то ті й понамокали. Та й самі були мокрі, позалізали під вози, а вода довкола стала зеленою стіною.

— З чого ти здогадався, що дощ піде? — спитав у хлопця старший купець.

— Роси вранці не було, — відказав хлопець.

— Роса була, — мовив вгадувач погоди. — Усі бачили.

— Ти, часом, не з тих, що лихо насилають? — спитав погрозливо старший.

— Я вас про дощ попередив, — прорік хлопець. — А міг і промовчати, щоб не кпили із мене.

— Це він правду сказав, — озвався той, що хлопця послухав. — Мої хутра сухі.

— А може, й про росу вранці правду сказав, — підступно всміхнувся вгадувач погоди. — Не було вранці роси, — буркнув хлопець. — Ти в нас дивися, — похмуро мовив старший. — Не знаємо, хто ти і звідки, чи з доброю душею чи лихою. Ти нам дивися!.. Вони поїхали далі, бо дощ урвався так само раптово, як і почався. Знову світило сонце й небо сяяло. Рипіли вози й помаленьку трюхикали воли. - Боюся, що ти нам нещастя приноситимеш, — сказав хлопцеві старший купець. Малий сидів на возі й мовчав. Одежа на ньому була мокра, він змерз і цокотів зубами. — Чого мовчиш?— визвірився вгадувач погоди.

— Коли б мене послухали, — сказав, цокотячи зубами, хлопець, — то й шкури були б сухі та й ми.

— Ми тебе підібрали, як пса блудящого, — сказав старший. — Не знаємо ні роду твого, ні племені. Може, ти чорнобожич?

— Я не чорнобожич, — сказав хлопець, цокочучи зубами. — Я вам службу служу.

— Дурні ви обоє, — сказав той, що воду пив. — Я ж повірив його слову. В цього хлопця якась сила є.

— Може, і є, — сказав вгадувач погоди. — Але я думаю інако: це він нам таке зумисно зробив. Прив’яжімо його до дерева й позбудемося біди. Хай його звірі з’їдять.

— Не до вподоби ти, хлопче, й мені, — сказав старший купець. — Одне скажу: покинь своє, бо лихо не на нас, а на тебе впаде.

— Гаразд, — сказав хлопець покірливо. Він уже не цокотів зубами, але синій був. — Більше вас не попереджатиму.

— А мене попереджай, — доброзичливо озвався той, що воду пив. — Я тебе послухаю. (далі буде)