Сонце сміялося з неба. Зелень навдокруг світилася, але скрізь стояли мокрі дерева, валялося зірване листя, відламані гілки. Вода плюскала під ратицями волів і лопотіла під колесами. Хлопець скорчився на возі, змалів, став ще мізерніший, тільки очі дивилися смутно-невесело. Тільки губи ворушилися, а це промовляв він подумки те, що говорили навколо птахи.

Цілий місяць спокійно вони мандрували, а тоді сталася друга із ними приключка. їхав хлопець на возі і слухав птахів. Слухав, і поступово тривога почала його опановувати, адже оповіли птахи чудне.

— Це той хлопець, що нам про нього казали.

— Еге ж, дурний хлопець, що насилає собі біду.

— Летімо за ним.

— Цих купців розбійники чекають, уже й засідку в лісі зробили.

— Цить, бо той хлопець їм розкаже.

— Побоїться, бо це йому боком вилізе.

— Коли б ці купці знали, то на інший шлях звернули б.

— Розбійників більша сила від їхньої.

— Ой же буде розвага! Ой же сміхота!

— А що тобі, хлопче, — сказав той, що воду пив. Смутний та невеселий зробився.

— Господине, —відповів той. — Може, я вам щось скажу.

— Га? — повернувся до нього старший. — Знову щось. у голову проїлося?

— Я хочу тільки вам сказати, — мовив хлопець. — Вам, дядьку, бо ви мене слухаєте.

— Кажи, хлопче, кажи, — винив із глека води той.

— Давайте зійдемо з воза, щоб інші господинове не гнівалися. Вони мені заборонили вгадувати.

— Біда нам із цим хлопцем! — сказав угадувач погоди. —— Ось перетягну я тобі по спиняці бичем.

— Та я ж мовчу, — сказав хлопець. — Тільки одному з вас хочу сказати.

— Що там знову сталося?

— Ще нічо. Але статися може...

— Знову він нам голови морочить!

— От я його зараз! — сказав угадувач погоди і замахнувся на хлопця. Той миттю скотився з воза і відбіг з дороги. Зіскочив і той, що воду пив, а віз пори-потів собі далі.

— Кажи!

— Біда нас чекає, господине.

— Знову дощ?

— Біда більша. Попереду розбійники шлях нам заступили.

— Звідки знаєш?

— Сумно мені стало. Заплющив очі й побачив розбійників, що в засідці сидять і на вас чигають.

— З нами озброєна дружина. Уже проїхали вози, а за ними цокотіла на конях дружина.

— Чуєте? — сказав їм купець. — Хлопець вістить: розбійники на нас засіли.

— Звідкіля він знає? — усміхнувся вусатий дружинник.

— Каже: очі заплющив і побачив.

— Їх більше за нас! — крикнув хлопець. — І вони узброєні.

Вози тим часом спинилися: до них ступали старший купець і вгадувач погоди.

— Що він там верзе? — спитав старший.

— Каже: розбійники засіли.

— Зверніте з дороги, — сказав хлопець, був він блідий, як стіна.

Годі звів руку з бичем вгадувач погоди і раптом уперіщив малого через плечі. Хлопець заверещав і впав на дорогу.

— Я далі не поїду, — сказав той, що воду пив.

— Отямся, чоловіче, — мовив старший. — Із-за цього навісного хлопця нам спілку свою розривати? З нами озброєна дружина.

Хлопець сів у пилюці, по його обличчі покотилися сльози.

— Я вам правду сказав, бо на службі у вас. Не хочу. щоб ви гинули.

— Ось я йому зараз ще вріжу! — кинувся вгадувач погоди.

— Не чіпайте мене, господине!— зойкнув тонко хлопець. — Не чіпайте, бо рука вам усохне!

Купець трохи злякався: рука його з бичем опустилася.

— Це якийсь чорний хлопець, — пробурмотів він. — Він нам біду приносить.

— Він нас попереджає, — сказав той, що воду пив.

— Це ще хтозна, — криво посміхнувся вгадувач погоди. — Коли звернемо з дороги на інший шлях, як довідаємося, що на нас хотіли напасти?

— Оборонимося, — сказав вусатий дружинник. — Знаєш, де вони засіли?

— Десь попереду, — сказав хлопець.

— Та ж не позаду! Коли вмієш вгадувати, скажи де. Тоді хлопець звівся, і обличчя його споважніло.

— Тихо станьте, господинове, — сказав він. — Послухати хочу.

Тоді заіржав кінь під дружинником, а йому відповів другий.

— Цей хлопець про небезпеку вістить, — мовив кінь.

— Я чую людський дух, — відказав другий.

— Він їм сказав, він їм сказав, — дзенькнула пташка.

— А вони йому повірили? — спитала друга.

— Біду собі напитує, біду!— тьохнула третя.

— Ні, він стережеться, — квікнула четверта. — Бреше їм, що очі заплющив і побачив.

— Еге, коли б правду сказав, тут йому й смерть.

— Стережеться, стережеться, — застрекотала сорока. — Але прийде час і не встережеться. Дуже вже язикатий цей хлопець.

— Краще б мовчав та себе рятував!

— Шкода, що ті розбійники не нападуть на них зненацька.

— Вони ще там?

— Еге ж, там. Вже й недалеко.

— Там, де дуб, там, де дуб! — тьохнув соловейко.

— Цить! Він же їм розкаже.

— Ти квачка-язикачка! Не будеш тримати язика — заклюємо! — обурилася сойка.

— Вибачте мені, вибачте мені, — злякався соловейко.

— Я теж почув людський дух, — заіржав третій кінь.

— І я чую. Хлопець скаже їм чи ні?—обізвався четвертий.

— Коні почали непокоїтися, — сказав той, що воду пив. — Завертаймо і поїдемо тією дорогою, що проминули. Ти щось почув, хлопче?

— Там попереду має бути дуб, — сказав хлопець. — Отам вони й засілися.

— Як ти це почув?

— Заплющив очі й побачив.

— Ти не заплющував очей, — зло сказав угадувач погоди. — Я за тобою весь час стежив...

— Заплющив очі тоді, коли господин за мною не стежив, — мовив хлопець.

— Що робитимемо, громадо? — спитав старший.

— Повернімося на бічний шлях, — запропонував той, що воду пив.

— А коли він нас дурить? — спитав угадувач погоди. — На манівцях вози поламаємо.

— То справді погана дорога, я її знаю, — сказав старший. — Що виповість дружина?

Дружинники з’їхалися в коло, а за мить роз’їхалися.

— Ми готові битися, — блиснув зубами вусатий вояк. — Нападемо перші.

— Сили в нас досить, — додав другий дружинник. Перші напали на розбійників таки вони. Зашуміли шаблі, свиснули стріли, і перш ніж розбійники опам’яталися, кілька з них лягло в траву. Але тих і справді було багато — вони пустили стріли і від себе. Заіржали коні, закричали люди, розбивалася криця, літали списи, гули тятиви, фухкали стріли; сонце стояло над ними й пекло-припікало; заревли воли, замоталися людські тіла, кілька бійців сплелося у відчайдушній боротьбі, падали вбиті, стогнали поранені, порох покривав лиця, бо коні зняли його цілі хмари; чувся тупіт, скрегіт зубів, прокльони, лайки, відчайдушні вигуки. Зрештою, не витримали розбійники, скочили на коней і подалися у глибину лісу, гикаючи і свистячи. Тоді поволі почала спадати курява, і дружина зібралася до возів, котрі стояли розвернуті на дорозі і біля яких засіли узброєні купці та хлопець.

Не знайшли поміж себе вусатого, не знайшли й інших кількох, а кількох поранених поклали на вози. Зрештою, розшукали й поклали на вози й убитих — стало воїнів удвоє менше. Всі були збуджені й розгарячілі, блискали зубами й оповідали про бійку. Лише хлопець мовчав, сидів на возі маленький і сумний, не дивився ні на кого, бо його й цього разу не послухали, бо він тут, серед цих людей, був ні для чого. Тихі сльози капотіли йому з очей, він хлипав, як дитина, бо й був він ще дитина, а дрібним його тілом пробігали вряди-годи дрижаки.

— Ти сказав правду, — мовив старший купець хлопцю й плеснув його по плечі. — Чого ж рюмсаєш?

— Бо ви мене не послухали, — відповів хлопець. — Я хотів усіх вас оберегти.

— Не послухали, бо ще невідомо, чи не ти цих розбійників на нас наслав, — буркнув угадувач погоди.

І знову цілий місяць вони мандрували, тоді сталася з ними й третя приключка .

(далі буде)