Батько його не впізнав. Зупинився на порозі, і очі його стали великі.

— Невже це ти, сину? — вигукнув він.

— Та ж я, — смутно усміхнувся хлопець.

— Що вчинив з тобою отой дідько? — не втримався батько.

— Він нічого зі мною не вчинив, — сказав хлопець

— На тобі лиця немає! Впізнаю тебе, а більше не впізнаю. То оце така наука мудрості?

— Така, батьку, — мовив хлопець. — Він же попереджав: не впізнаєте мене.

— Покинув його?

— Відіслав до вас. Бо це тільки початок був. Тоді хлопець почув жіночий зойк. Мати відсторонила батька й кинулася з порога до нього. Обхопила теплими руками йому голову, гарячі сльози полилися їй з очей:

— Що з тобою учинили, синку, що вчинили!

— Нічого не учинили, мамо, — сказав хлопець, а сльози самі покотилися на щоки. — Був я у службі купецькій, а оце дістався додому.

— Чи ж давав я тебе у службу купецьку, сину? — спитав батько.

Хлопець визволився з материних обіймів. Був поважний і спокійний.

— То було для науки, батьку. І я, здається, зганьбився...

Зирнув на батька й матір, мати плакала, а батько був здивований; ну що, розказувати їм чи ні? Не про все, а те, що вільно може оповідати? Але він знав інше, не розповість і того. Не розповість, бо не зрозуміють його ці рідні й милі люди, не розповість, бо слів у нього нема — усі вже висипав і випустив із себе, а тепер може тільки дивитися на оцих рідних і милих собі й сумно, а може, й мудро всміхатися. Бо він уже зовсім не той хлопець, яким пішов від цього порога, — його душа перейшла через біди й напасті, через голод і втому, через виснаження й біль, через каяття і печаль, про які він нікому не розкаже.

— Так виріс за три місяці! — здивовано сказала мати.

— Я його й не пізнав, — мовив батько.

— Але що це ми теревенимо. Він голодний і здорожений! — плеснула руками мати.

Вона заклопоталася й побігла в хату готувати йому їсти, а хлопець зустрівся поглядом із батьком. Старий його безсловесно про щось запитував, отож у відповідь послав свої спокій та мудрість, а може, й трохи суму, якого позбутися не міг.

Він пробув удома десять днів. Допомагав братам звозити з поля жито, вдихав у себе запах соломи, складав снопи, накладав їх на воза; усе робив повільніше від братів, але задоволено. Брати за всі десять днів ні разу з нього не посміялися, бо якась особлива поважність лежала в нього на обличчі, мудро й сумно світилися очі, та й закинути йому в роботі нічого не могли, хлопець працював старанно. Разом із батьком вони сходили на полювання і вбили козулю, але від полювання не відчув задоволення хлопець, а якось спохмурнів, — йому у вухах довго стояв козулин зойк. Говорив хлопець мало, а все більше думав, сідав часом, як старчик, і дивився голубими очима вдаль, ніби до чогось придивлявся чи щось вирішував. Вітер ворушив його світле волосся, а брови у хлопця були чорні як смола. Оці чорні брови гадючками супилися — у міжбрів’ї лягла йому перша складка. Балакав тепер хлопець повільно і майже нічого не запитував. Батько й мати позирали на нього з тривогою, бо їм здавалося, що синові щось причинилося; мати навіть спитала пошепки: чи здоровий він і чи не покликати знахарку.

— Я, мамо, — сказав, усміхнувшись, — сам знаю більше від знахарки.

— Чого ж такий мовчазний став?

— Бо слова, мамо, — це не полова, а зерно по вітрі не розсипають.

По тому підступив до нього батько.

— Не впізнаю тебе, сину, — сказав, — мовчазний ти і нелюб’язний.

— Бо я не просто до вас у гості прийшов, — мовив на те син, — а щоб роздивитися.

— Що ж хочеш побачити?

— Чи зможу жити так, як брати.

— Мені здається, — прорік батько, — сумуєш ти. Чи не хворий?

— Я не сумую, а думаю.

— Коли та наука така важка, покинь її.

— Поганий той подорожній, — відповів син, — що з дороги повертається. Поганий той хлібороб, що поле зорав, а не сіє на ньому; поганий той мисливець, що вийшов полювати, а за пораненим звіром бігти лінується.

— Не впізнаю тебе, сину, — зітхнув батько.

Хлопець мовчав, бо й він багато чого не впізнавав. Не впізнавав хати, в якій виріс, не впізнавав рідних: батьків і братів — зінакшіли вони йому. Були милі й любі, але віддалені. Не впізнавав вулиці, по якій бігав нещодавно із хлопцями, не впізнавав і тих хлопців — смуток його з’їдав.

— Може, гордуєш нами, простими? —спитав батько. Глянув на старого швидким позиром, і жах відбився на його обличчі.

— Що ви таке кажете, тату? — вигукнув. Ні, не гордував він своїми рідними, бо любив їх — батьків і братів, любо було йому з ними. Але смуток не покидав, смуток витікав з його очей, смуток наповнював йому груди. А ще непокоїли його тіні купців та дружинників, які постійно йшли за ним, де б не ходив і що б не робив. Не напастували його, не сварили, не дорікали, а тільки волочилися слідом, а тільки дивилися порожніми очима, а тільки стежили за кожним його порухом, а тільки не покидали ані на мить. Найдужче його смутило не те: прилітав до нього ночами сич, а спав він у сіні в стодолі, сідав побіч і будив його криком.

— Не думай, — казав сич, — що я тебе залишу. А не залишу тому, що вірю: мої слова не на порожнє місце падають. Мої слова як зерно в душі твоїй, вони вже проклюнулися. Про себе дбай, а на інших не зважай. Світ обдури, а собі добро в торбу бери. Таємне у світі пізнай, а себе не забувай... Я бачу тебе наскрізь, мої слова вже у стебельце пішли, вони ростуть і зеленіші стають, бо тебе знайшли.

— Неправда твоя, — сказав хлопець. — Морочиш мене!

— Не вір тому, що сказав тобі дід, — шепотів сич. — Не вір, що згориш, коли мене послухаєш. У силу ввійдеш, могутнім станеш, ніхто тебе не здолає, ніхто не переможе. Прожени оці тіні, що за тобою плентаються, кинь у них грудкою чи каменем — вони навіки зникнуть. Удавай із себе правого, але правим тільки для себе будь!

— Ні, — сказав хлопець. — Морочиш ти мене.

— Боїшся того, що дід тобі наплів. Боїшся, що в огні спопелієш. А може, він дурить тебе? А може, він також із тих дурисвітів, що кажуть одне, а чинять інше? А може, він тільки про себе дбає? Скажу тобі по секрету: в нього комора таємна є, там добра і срібла безліч. Там золоті миси й тарелі і монет та злитків багато.

— Чому ж він убогим живе?

— Бо дурисвіт. Бо дурить світ! — кричав сич.

— Неправда твоя, — казав хлопець. — Морочиш мене.

Тоді зареготав сич, махнув, ударив крильми і полетів у темінь з моторошним криком.

Хлопець устав і вийшов у ніч. Світив місяць. Великий, трепетний, золотий. Звів хлопець до нього очі й проказав голосно:

— Засікаю себе від тебе, сиче, засікаю перед лицем Хорса язик твій і дзьоб твій, і очі твої, закачую пір’я твоє — еддем колоддем! Залізним тином огороджую тебе од неба і землі...

Тоді відчув у собі дивний трепет, особливе піднесення і збудження. Відчув, що душа його розхилена і туди вільно затікає місячне проміння. Що весь він зітканий із місячного проміння, що неправду сказав сич, ніби лихі слова в ньому, як зерно, проклюнулися і в стебло пішли. Проклюнулось у ньому і в стебло пішло інше: упевненість у призначенні своєму. Отож стояв він у дворі майже розмитий місячним промінням і відчував на обличчі своєму небо з його світилами, з його таємницями, з його віщим і вічним спокоєм. Відчував, що сам починає світитися, що він росте, але не тілом, а духом, що той дух у ньому — зерно, яке має плоть, але та плоть осяйна. Хлопець знав: у цьому дворищі, в якому виріс, уже немає для нього місця, треба його покидати. Треба йти: дорога його манить! Треба зважитися на те, що передрікав йому Ох — не може він уже відступитися. Не може він не повернутися до священного дуба, у корі якого тьмяно блищать кабанячі зуби. Йому стало жаль, що піде з рідного дому як чужий, що не розвіє тривоги батька-матері, що не скаже їм лагідного слова — не належав він їм. Належав радше цьому місяцю, оцим деревам, що раптом зашамотіли навколо, оцій траві, на якій стояли його босі ноги, належав зорям, що помигували, і тому таємничому шепоту, який долинав із глибини нічної — ніч шепотіла йому віщі слова. І він підкорився її наказу, адже добре втямив, що вона йому мовила; озирнувся на батьківський дім, де царював сон, і раптом схопився за верхівку паркана, підтягся й перекинув тіло на той бік. Скочив у прохолодну, покриту росою куряву дороги і раптом побачив, що вона світиться. Біло ясніла на темному тлі, як дорога зоряна, що простягається не в небі, а на землі. Хлопець раптом схлипнув, як маленький, — дорога його повела. Звів голову, примружив очі, й босі ноги його пішли й пішли, а тіло вряди-годи струшувалося від жаху й натхнення, які малий у цей мент відчував.

Він підійшов до хатини Оха над ранок. Рідке світло розлилося по землі, але птахи ще не співали. Місяць поблід, та ще не покинув неба, був у ньому, як потемніла золота миса. Біля хати хлопець побачив маленьку білу постать, що стояла коло стосу складених колод — Ох тримав у руці смолоскипа, але не запаленого.

— Я на тебе чекав, — сказав дід спокійно.

— Знали, що маю прийти? — подивився на нього хлопець.

— Сподівався, щось запитатися?

— Авжеж, — сказав хлопець. —

— Питайся, — прорік дід.

— Чи правду казав сич? — спитав хлопець. — Чи ви з тих дурисвітів, що кажуть одне, а чинять інше? Чи справді у вас комора таємна і там добра й срібла безліч, золоті миси й тарелі?

— Наполовину правда, — сказав Ох.

— Поясніть мені, бо це єдине зерно із сичових слів, яке проросло в мені.

— Дурисвітами називають нас ті, котрі таємниць наших не знають. Але вони їх і не взнають. Отож комора таємна в мене є, але немає в ній золотих мис, тарелей і срібла. Комора ота — наука наша таємна, вона повна слів і відання, того, чого в руку не взяти. Але не про себе ми дбаємо, а про тих, хто не відає. Не для себе наша комора, а для тих, хто непосвячений.

— Цього мені досить, — сказав хлопець.

— Випий другу половину зілля свого, а тоді викрешуй вогонь, — сказав дід. — Маєш горіти у полум’ї викресаному власною рукою. Але знай: цього разу болітиме тобі...

— Знаю, — сказав хлопець і підняв із трави ще теплого дзбанка. Напився, а тоді вийняв із торбини біля пояса кресало.

Спалахнув вогонь, од якого освітилося небо, а з ним і цілий світ, бо вогонь той став такий великий, що освітилися усі дерева навдокіл. Попрокидалися птахи, велетенське вогнище горіло на східному краї неба, а ще одне біля Охової хати. Хлопець відчув, як дивно заграло в його тілі випите зілля. Він розігнався щосили, вже не чекаючи дідового повеління, і стрибнув між запалені колоди. Тоді те світило, що на сході, кинуло у світ тонкі й гострі списи, які пронизали синє повітря і обарвили небо блакитним сяєвом.

Хлопець відчув, що його одежа й волосся спалахнули, відчув, що його й справді пече, що вогонь пожирає його. Він закричав, заметався, горлав голосно, дужо, дико, він волав, просив і жадав. Велике вогнище на сході/ підстрибнуло над небокраєм і засвітило так яскраво, що боляче було дивитися очам. Хлопцеві пекло й боліло, очі його витікали, тіло його корчилося, голос його в золоту нитку перетворився; він відчував, що й сам стає вогнем, що його тіло й волосся з вогню, що з вогню цілий світ, що вогонь отой зелений, що він сам зелений і зеленим стало велике вогнище на сході. Тоді хлопця перестало пекти і зробилася з нього макова зернина, чорна, туга і мала.

Коли догоріли колоди, коли пригас жар, старий Ох довго порпався між вугілля та попелу, поки ту мачинку знайшов. Обдивився, обдмухав бережно, тоді підкинув угору, і поки мачина спустилася, витворився з неї хлопець. Виступив із трави, і вони подивилися один на одного: Ох і малий.

— Чи розумієш щось більше? — спитав Ох.

— Знаю, що в півсвіті діється, — сказав хлопець.

— Ну, то йди собі в той півсвіт, — мовив Ох, бо вже нічого не міг навчити хлопця. Уже був той мудріший за нього, адже дід ветхий, а хлопець — юний, адже він ніби вечір, а хлопець — як ранок, котрий ступив оце зараз на землю і звеселив та налив сонячним соком усе живе й неживе.